Мені не треба було питати, про яку жінку йдеться.
— Ти їстимеш? — підігнав я його.
Він відставив склянку і взявся за ложку. Скуштував суп, який принесла Моллі, неохоче кивнув на знак схвалення.
— Отож, — зауважив він у перерві між ковтками, — це була дівчина Моллі.
Я кивнув.
— Сьогодні вона з тобою повелася трохи холодно.
— Трохи, — сухо погодився я.
Барріч вищирився.
— Ти щось так само дратівливий, як і вона. Здогадуюсь, що Пейшенс не надто прихильно їй мене описала.
— Вона не любить пияків, — відверто сказав я йому. — Її батько допився до смерті. Але, перш ніж довів цю справу до кінця, роками отруював їй життя. Бив її, коли була малою. Гриз і лаяв, коли вона стала завеликою для биття.
— Ох, — Барріч старанно наповнив склянку. — Прикро це чути.
— Їй було прикро жити.
Він прямо на мене глянув.
— Фітце, не я це зробив. І коли вона була тут, то не був з нею неввічливим. Я навіть не п’яний. Ще ні. Тож перестань мене осуджувати, а краще розкажи, що за моєї відсутності діялося в Оленячому замку.
Отож я встав і відзвітував Баррічу, наче він мав би право цього вимагати. Думаю, у певному сенсі так і було. Доки я говорив, він їв. Коли ж я закінчив, він налив собі ще бренді й відкинувся на спинку крісла, тримаючи його. Крутнув склянкою, глянув на неї, а потім на мене.
— А Кеттрікен при надії, але ні король, ні Регал ще цього не знають.
— Я думав, що ти спав.
— Я й спав. Майже був певен, що ця розмова мені наснилася. Добре.
Він випив бренді. Сів, скинув з ноги покривало. Я дивився, як він згинає і розгинає коліно, аж доки рана не почала відкриватися. Від цього видовища я скривився, але Барріч лише замислено дивився. Налив ще бренді, випив. Пляшка наполовину спорожніла.
— Отож. Якщо я хочу, щоб це закрилося, мушу накласти лубки.
Глянув на мене.
— Ти знаєш, що мені потрібно. Принесеш?
— Я думаю, що кілька днів краще її не чіпати. Дай їй змогу відпочити. Коли лежатимеш у ліжку, лубки тобі не знадобляться.
Він довго на мене дивився.
— Хто стереже двері Кеттрікен?
— Я думаю, що… Я певен, що вона має жінок, які сплять у зовнішній кімнаті її апартаментів.
— Ти знаєш, що він спробує вбити її та ненароджену дитину, тільки-но довідається.
— Це досі таємниця. Якщо ти почнеш стерегти її двері, усі дізнаються.
— Я налічив уже п’ятьох, які знають. Це не таємниця, Фітце.
— Шість, — пригнічено зізнався я. — Блазень здогадався вже кілька днів тому.
— Ох! — я із задоволенням помітив, що Барріч був враженим. — Ну що ж, це принаймні той єдиний язик, що не теліпатиметься. Попри це, сам бачиш, недовго цій таємниці бути таємницею. Поголос піде ще до кінця дня, згадаєш мої слова. Цієї ночі я стерегтиму її двері.
— І це мусиш бути ти? Ти не міг би відпочити, а я…
— Людина може померти, зазнавши поразки, Фітце. Ти це знаєш? Я колись казав був тобі, що бій не закінчений, доки ти не переміг. Це, — він з огидою вказав на свою ногу, — це не буде для мене виправданням, щоб здатися. Досить мені ганьби через те, що мій принц пішов далі без мене. Я не підведу його тут. Крім того, — він змусив себе до кривої посмішки, — тепер у стайнях надто мало занять для мене і для Гендза. І моє серце від них відвернулося. Тепер. Ти йдеш по лубки?
Я пішов, приніс їх йому й допоміг накласти на рану мазь, перш ніж ми добре її забинтували й наклали лубки. Він розрізав холошу старих штанів і натяг їх поверх лубків, а я допоміг йому спуститися сходами. Потім, попри свої слова, він пішов до стійла Рудді, щоб перевірити, чи рану коня очищено й оброблено. Я покинув його там і повернувся до Твердині. Хотів порозмовляти з Кеттрікен та сповістити їй, що цієї ночі її двері вартуватиме чоловік і чому.
Я постукав у двері її кімнати, і Розмері мене впустила. Королева, як зазвичай, була там, а з нею її вибрані дами. Більшість із них працювали з вишивками чи маленькими кроснами, і всі вели при цьому розмову. Сама королева розчинила вікно у погожий зимовий день і, насупившись, дивилася на спокійне море. Вона нагадувала мені Веріті, коли той скіллив, і здогадуюся, що її мучили ті самі побоювання. Я провів її погляд своїм і, так само, як і вона, міркував, куди сьогодні вдарять червоні кораблі та що відбувається в Бернсі. Марно міркувати. Офіційно з Бернсу не приходило жодної звістки. Поголос запевняв, що узбережжя там червоне від крові.
— Розмері, я хотів би тихенько поговорити з Її Величністю.
Розмері серйозно кивнула й підійшла до своєї королеви, присівши у реверансі. За мить королева підняла очі й кивком і жестом запросила мене приєднатися до неї при вікні. Я тихо її привітав і з усмішкою вказав на воду, наче ми розмовляли про гарну погоду. Але пошепки сказав їй: