Я перевірив кожен предмет у своїй кімнаті, перш ніж узяти його в руки. Подбав, щоб кожна дрібка їжі, що зосталася на тацях куховарки, потрапила туди, де ніхто й ніщо не зможе її скуштувати. Вилив воду з відер, так само, як і з глека. Перевірив дрова і свічки, чи нема там порошку або смоли, оглянув постіль і з жалем викинув увесь свій запас цілющих трав. Я не міг ризикувати. Не помітив, щоб якась річ з моєї кімнати зникла або ж додано якусь нову. Трохи пізніше я сів на ліжко, почуваючись виснаженим і роздратованим. Вирішив, що мушу бути пильнішим. Нагадав пригоду блазня й обміркував це. Не хотів би, зайшовши наступного разу до своєї кімнати, опинитися з мішком на голові та зазнати побоїв.
Кімната раптом здалася мені в’язницею, пасткою, до якої мушу повертатися щодня. Я покинув її, не морочачи собі голови замиканням. Замки не здадуться ні на що. Хай бачать, що я не боюся їхнього вторгнення. Навіть якщо й боюся.
Надворі було лагідне, ясне надвечір’я. Несподівано гарна погода непокоїла мене, хоча я й тішився прогулянкою у внутрішньому дворі Твердині. Вирішив спуститися до міста, відвідати «Раріска» і моїх товаришів, щоб, можливо, піти з ними в таверну на пиво. Минуло надто багато часу, відколи я гуляв містом і слухав міські плітки. Було б полегшенням визволитися з інтриг Оленячого замку.
Я саме виходив з воріт, коли молодий гвардієць перегородив мені дорогу.
— Стояти! — скомандував він мені, а затим, упізнавши, додав: — Прошу, сер.
Я слухняно зупинився.
— Так?
Він прокашлявся, а тоді зненацька почервонів аж по волосся. Глибоко зітхнув і потім замовк.
— Тобі щось від мене потрібно? — спитав я.
— Прошу трохи почекати, сер, — витиснув із себе хлопець.
Хлопчина знову зник у вартівні, а за мить з’явилася старший офіцер варти. Вона серйозно глянула на мене, вдихнула, наче хотіла зібратися на силі, а затим тихо сказала:
— Вам заборонено покидати Твердиню.
— Що? — Я не міг повірити власним вухам.
Вона стала струнко. Коли заговорила, її голос був рішучішим.
— Вам заборонено покидати Твердиню.
Мене охопила хвиля гніву. Я стримав його.
— З чийого наказу?
Вона твердо стояла переді мною.
— Мені віддає накази капітан варти, сер. Це все, що я знаю.
Я змусив свій голос до чемності.
— Я хотів би з ним порозмовляти.
— Його немає у вартівні. Сер.
— Розумію.
Хоча насправді не розумів. Я не міг не помітити, як кільця стискаються довкола мене, але не міг збагнути, чому саме тепер. Іншим очевидним питанням, яке само насувалося, було «чому ні?» Через Шрюдову слабість моїм захисником став Веріті. Та він був далеко. Я міг звернутися до Кеттрікен, але лише тоді, якщо хотів довести до її відкритого конфлікту з Регалом. Я цього не хотів. Чейд, як завжди, був тіньовою силою. Це все швидко пробігло крізь мою свідомість. Я відійшов від брами, аж тут почув своє ім’я. Обернувся.
Схилом узгір’я з міста піднімалася Моллі. Не піднімалася — бігла, а її синя сукня служниці тріпотіла їй довкола ніг. Бігла тяжко, нерівно, тоді як зазвичай ходила дуже граціозно. Була виснажена чи близька до цього.
— Фітце! — крикнула вона знову, а в її голосі чутно було страх.
Я рушив до неї, однак вартівниця знову перегородила мені дорогу. На її обличчі був страх, але й рішучість.
— Я не можу дозволити вам вийти з воріт. Мені так наказано.
Я мав охоту скинути її з дороги, але стримав свою злість. Змагання з нею не допомогло б Моллі.
— То ти йди до неї, хай тобі біс! Не бачиш, що з жінкою щось сталося?
Вона стала нерухомо, міряючись зі мною поглядом.
— Майлзе! — гукнула, а хлопець вискочив. — Йди і глянь, що з тією жінкою. Вже!
Хлопець помчав, як стріла. Я стояв лицем в лице з непохитною вартівницею і через її плече безпорадно спостерігав, як Майлз біжить до Моллі. Добігши, обхопив її рукою, а на другу руку закинув її кошик. Спершись на нього, задихаючись і майже плачучи, Моллі підійшла до воріт. Здавалося, минула вічність, перш ніж вона минула ворота і впала мені в обійми.