Мене все ще радісно вітали у стайнях, але я намагався ні з ким надто довго не розмовляти й не підходити надто близько до жодної тварини. У ті дні стаєнні челядники переважно були похмурими. Роботи було негусто, замало, щоб вони мали постійне заняття, отож сварки ставали все частішими. Стаєнні челядники стали для мене головним джерелом відомостей і чуток. І всі ці чутки були невеселими. Перекручені розповіді про наїзди на міста Бернсу, плітки про бійки у тавернах і доках Баккіпа, а ще перелічування людей, які переселялися на південь чи вглиб суходолу, якщо їм дозволяли засоби. Коли й заходила розмова про Веріті та його похід, то неодмінно з глузуванням і зневагою. Надія розвіялася. Подібно до мене, люд Оленячого замку, непевний завтрашнього дня, чекав катастрофи, яка вже підступала до порога.
Настав місяць штормової погоди, а полегшення і радість в Оленячому замку завдали більшої шкоди, ніж попередній період напруження. Під час особливо дикої нічної гулянки загорілася прибережна таверна. Вогонь поширився, і лише дощ, який прийшов на зміну поривчастому вітру, не дав йому перекинутися на склади в доках. Це стало б катастрофою з багатьох точок зору, бо, відколи Регал очистив Оленячий замок від харчів та запасів, городяни не бачили сенсу зберігати те, що ще залишилося. Навіть якщо самі пірати й не прийдуть до Оленячого замку, ще до кінця зими доведеться зменшити порції їжі. Принаймні я в цьому не сумнівався.
Однієї ночі я прокинувся від несподіваної тиші. Затихло виття штормових вітрів і стукіт дощу. Моє серце завмерло. Мене наповнило страшне передчуття, а коли я підвівся назустріч ясному блакитному ранку, цей страх ще зріс. Попри сонячний день, атмосфера у Твердині була гнітючою. Я кілька разів відчув лоскотання Скіллу у своїй свідомості. Це майже доводило мене до шаленства, бо я не знав, чи це Веріті намагався встановити кращий контакт зі мною, чи це пхаються Джастін із Сереною. Надвечірні відвідини короля Шрюда і блазня ще сильніше мене пригнітили. Король, з якого досі зосталися шкіра та кості, сидів і непевно усміхався. Коли я зайшов, він слабко поскіллив до мене і привітався словами:
— Ах, Веріті, мій хлопче. Як твій сьогоднішній урок із мечем?
Решта його розмови була приблизно такою ж змістовною. Майже одразу після мого приходу з’явився Регал. Сів на кріслі з прямою спинкою, схрестив руки на грудях і дивився на мене. Ми з ним не обмінялися жодним словом. Я не міг вирішити, чим була моя мовчазність, — боягузтвом чи самовладанням. Тож втік так швидко, як тільки зміг, незважаючи на докірливі погляди блазня.
Сам блазень мав вигляд не надто кращий за короля. У такого безбарвного створіння, як він, темні кола під очима здавалися намальованими. Його язик був настільки ж нерухомим, як язички його дзвоників. Якщо короля Шрюда не стане, ніхто не захистить блазня від Регала. Я міркував, чи зміг би якось йому допомогти.
«Наче я міг допомогти собі самому», — гірко подумав я.
Того вечора в самотності своєї кімнати я випив більше, ніж слід, ожинового бренді, яке так зневажав Барріч. Знав, що завтра це відпокутую, але мені було байдуже. Тоді вклався в ліжко, слухаючи далекі звуки веселої розваги у Великій залі. Я хотів, щоб тут була Моллі, щоб вона вилаяла мене за пияцтво. Ліжко було надто великим, постіль білою й холодною, як лід. Я заплющив очі й шукав розради в товаристві вовка. Зачинений у Твердині, я почав шукати цього примарного товариства на ніч лише для того, щоб мати ілюзію свободи.
Я прокинувся за мить до того, як Чейд ухопив мене за плече й почав трясти. Добре, що я блискавично його пізнав, бо інакше, я певен, намагався б його вбити.
— Вставай! — хрипко прошепотів він. — Вставай, ти, п’яний бовдуре, ти, ідіоте! Нітбей в облозі. П’ять червоних кораблів. Закладуся, що вони не залишать там каменя на камені, якщо ми запізнимося. Вставай, щоб ти здох!
Я, хитаючись, підвівся, його жахливі слова розвіяли хміль від випитого.
— Що ми можемо зробити? — дурнувато спитав я.
— Скажи королю. Скажи Кеттрікен, скажи Регалові. Напевне, навіть Регал не зможе проігнорувати того, що діється на нашому порозі. Якщо червоні кораблі займуть і утримають Затишну бухту, вони піймають нас у сак. Жоден корабель не вийде з Оленячої бухти. Це навіть Регал зрозуміє. Тепер іди! Марш!
Я натягнув штани та туніку й босоніж побіг до дверей, волосся метлялося мені по обличчі. У дверях я зупинився.