Блазень зиркнув на мене, а я тут-таки пожалів, що втрутився. З голосу короля Шрюда одразу ж зник командний тон. Він невпевнено сказав:
— Кін мертвий.
Я глибоко вдихнув.
— Так, Ваша Величносте. Але є ще Ред. Керф теж добрий вояк.
Король узяв вино, що його приніс блазень. Відпив і, здавалося, набрав із нього сили.
— Керф Пильний. Доручіть це йому.
Я прикусив язика й не сказав, що тих коней, які в нас зосталися, не варто й посилати. Без сумніву, люди в Затишній бухті вітатимуть будь-яку допомогу.
Король Шрюд міркував.
— Які звістки з Південної бухти? Вони вислали вояків і кораблі?
— Ваша Величносте, досі не маємо звідти жодних звісток.
Це не було брехнею.
— Що тут діється?
Крик почався, коли він ще навіть не зайшов до спальні. Регал, одутлий від випивки й від злості.
— Воллесе!
Грізно ткнув у мене пальцем.
— Забери його звідси. Поклич допомоги, якщо треба. І не мусиш із ним церемонитися!
Воллесу не треба було далеко шукати. Регала супроводило двоє дужих охоронців із Внутрішніх герцогств. Мене підхопили, підняли в повітря: Регал вибрав для цієї служби здорованів. Я оглядався за блазнем, за будь-яким союзником, але блазень щез. Краєм ока помітив бліду руку, що зникла під ліжком, і відвів погляд. Я його не винуватив. Він нічого не міг для мене зробити, хіба що бути вигнаним разом зі мною.
— Мій батьку, невже він непокоїв ваш відпочинок своїми дикими байками? А ви ж такі хворі! — Регал турботливо схилився над ліжком.
Мене вже майже доволокли до дверей, коли король озвався. Його голос не був гучним, але в ньому лунав наказ.
— Стійте, де стоїте, — звелів король Шрюд охоронцям. Він далі лежав у ліжку, але перевів погляд на Регала.
— Нітбей обложено, — твердо сказав король. — Ми повинні вислати допомогу.
Регал жалібно потрусив головою.
— Це лише чергова бастардова штучка, щоб вас рознервувати і скаламутити ваш відпочинок. Не було виклику допомоги, жодної такої звістки.
Один з охоронців стискав мене дуже професійно. Другий натомість, здавалося, мав намір звихнути мені плече, хоча я ніяк йому не опирався. Виразно затямив собі його обличчя, намагаючись не показувати болю.
— Ти можеш не турбуватися, Регале. Я сама, на місці, перевірю, правда це чи брехня.
Королева Кеттрікен затрималася, одягаючись. Мала на собі коротку білу хутряну куртку, пурпурові штани та чобітки. При боці висів довгий гірський меч, а Барріч стояв у дверях, тримаючи тяжкого плаща з каптуром і рукавиці. Вона говорила так, наче зверталася до розбещеної дитини.
— Повертайся до своїх гостей. Я поїду до Затишної бухти.
— Я це забороняю! — пронизливо заверещав Регал. У кімнаті зненацька запанувала тиша. Королева Кеттрікен тихо зазначила те, що й так знали всі присутні:
— Принц не забороняє королеві-в-очікуванні. Я їду цієї ж ночі.
Регалове обличчя збагряніло.
— Це брехня, бастардова змова, щоб розворушити Оленячий замок і налякати людей. Не було звісток про напад на Нітбей.
— Тихо! — різко сказав король, наче виплюнув. Усі в кімнаті завмерли. — Фітце Чівелрі? Прокляття, відпустіть цього чоловіка. Фітце Чівелрі, стань переді мною. Звітуй. Звідки твої вісті?
Я обтяг свій каптан і пригладив волосся. Ставши перед королем, болісно усвідомив, що ноги мої босі, а волосся розкуйовджене. Я глибоко вдихнув і одним духом виклав:
— Я мав уві сні видіння, сір. Рябий чоловік виворожив це з поверхні води. Він показав мені червоні кораблі в Затишній бухті.
Я не посмів підкреслити жодного слова. Твердо стояв перед усіма. Один з охоронців недовірливо пирхнув. Щелепа Барріча опала, а очі розширилися. Кеттрікен дещо розгубилася. Король Шрюд на ліжку заплющив очі й повільно видихнув.
— Та він п’яний, — заявив Регал. — Заберіть його геть.
Я ніколи не чув у його голосі більшого задоволення. Його охоронці негайно рвонули з місця і знову мене схопили.
— Як… — король глибоко вдихнув, помітно змагаючись із болем, — я наказав.
Він знайшов трохи сил.
— Як я наказав. Їхати. МАРШ!
Я вирвав свої руки з рук сторопілих охоронців.
— Так, Ваша Величносте, — говорив я у загальній тиші. Говорив виразно, щоб до всіх дійшло. — Одне слово, посилаємо до Затишної бухти всі військові кораблі та стільки рибальських, скільки можна зібрати. І всіх коней, які лише є в нашому розпорядженні, сухопутною дорогою під проводом Керфа.
— Так, — видихнув король. Ковтнув слину, глибоко вдихнув і розплющив очі. — Так я наказую. Тепер ідіть.
— Ще трохи вина, володарю?
По той бік ліжка матеріалізувався блазень. Я єдиний це помітив. Він таємниче до мене усміхнувся. Тоді похилився над королем, допомагаючи йому підняти голову й напитися вина. Я глибоко-глибоко вклонився моєму королю. Випростався і повернувся, щоб вийти з кімнати.