— Якщо хочеш, можеш їхати з моєю вартою, — сказала мені королева Кеттрікен.
Регалове обличчя збуряковіло.
— Король не казав тобі їхати! — забризкав він до неї слиною.
— І не «заборонив» цього. — Королева спокійно дивилася на нього.
— Моя королево! — заявила одна з її охоронниць у дверях. — Ми готові їхати.
Я здивовано дивився на неї. Кеттрікен лише кивнула. Глянула на мене.
— Краще поквапся, Фітце. Ти ж не збираєшся їхати отак.
Барріч подав королеві плаща.
— Мій кінь готовий? — спитала Кеттрікен охоронницю.
— Гендз обіцяв, що кінь чекатиме біля дверей, коли ви спуститесь.
— Мені потрібно не більше хвилини, щоб приготуватися, — тихо сказав Барріч. Я помітив, що він не сформулював цього як прохання.
— То йди. Йдіть обидва. Намагайтеся наздогнати нас якомога швидше.
Барріч кивнув. Він пішов зі мною в мою кімнату, де, доки я вдягався, знайшов у моїй скрині годящу зимову одежу для себе.
— Зачеши волосся назад і вмийся, — небагатослівно наказав він мені. — Вояки більше довіряють людині, яка не схожа на розбуджену зненацька.
Я послухався його поради, а тоді ми поквапилися вниз сходами. Здавалося, сьогодні він цілковито забув про свою кульгаву ногу. Коли ми опинилися на подвір’ї, ревнув стаєнним хлопцям, щоб привели Сажку й Рудді. Другого хлопця послав розшукати Керфа й передати йому накази, а третього — наготувати всіх коней у стайнях. Чотирьох чоловіків послав до міста, одного на військові кораблі, трьом іншим звелів обійти таверни і скликати всіх моряків. Я заздрив результативності його дій. Він не усвідомлював, що відібрав у мене командування, доки ми не сіли верхи. Раптом йому стало незручно. Я усміхнувся.
— Головне — це досвід, — сказав я йому.
Ми під’їхали до воріт.
— Нам слід наздогнати королеву Кеттрікен, перш ніж вона дістанеться узбережжя, — сказав Барріч, коли вартовий перегородив нам дорогу.
— Стояти! — наказав він, його голос ламався.
Наші коні стривожилися і відступили. Ми натягли вудила.
— Що таке? — різко спитав Барріч. Чоловік стояв непорушно.
— Ви можете їхати, сер, — сказав він Баррічу з пошаною. — Але я маю розпорядження, щоб бастард не покидав Оленячого замку.
— Бастард? — Я ніколи не чув такого обурення в голосі Барріча. — Скажи «Фітц Чівелрі, син принца Чівелрі».
Чоловік здивовано на нього вирячився.
— Кажи негайно! — заревів Барріч, витягши клинка. Раптом він здався вдвічі більшим, ніж був насправді. Я відчував, як від нього розходяться хвилі гніву.
— Фітц Чівелрі, син принца Чівелрі, — пробелькотів чоловік. Затим глибоко зітхнув і ковтнув слину.
— Ну, хай як я його назву, мушу виконувати розпорядження. Йому не дозволено виїжджати.
— Менш ніж годину тому я чув, як королева наказала йому їхати з нею або ж наздогнати її якомога швидше. Скажеш, що твої розпорядження вищі за її наказ?
Чоловік був розгубленим.
— Хвилинку, сер.
Повернувся до вартівні.
Барріч пирхнув.
— Той, хто його муштрував, мав би соромитися. Він цілковито поклався на те, що честь не дозволить нам від’їхати.
— Може, він просто тебе знає? — припустив я.
Барріч на мене зиркнув. За мить вийшов капітан варти. Усміхнувся нам.
— Їдьте щасливо, і успіху вам у Затишній бухті.
Барріч кинув йому щось середнє між салютом і прощанням, і ми погнали наших коней. Я дозволив Баррічеві вибрати темп. Було темно, але, коли ми з’їхали вниз із узгір’я, дорога стала прямою і доброю, і час від часу виглядав місяць. Барріч був таким легковажним, як ніколи йому при мені не траплялося: погнав коней галопом і не сповільнював бігу, доки ми не побачили попереду варти королеви. Пригальмували лише тоді, коли майже їх наздогнали. Я бачив, як вони обертаються, щоб розпізнати нас, а один солдат підняв руку на знак привітання.
— Жеребній кобилі на початку вагітності вправи лише на користь.
Барріч глянув на мене крізь темряву.
— А про жінок я не надто багато знаю, — невпевнено сказав він.
Я усміхнувся до нього.
— Думаєш, я знаю?
Я похитав головою і вже серйозно сказав:
— Я не знаю. Деякі жінки взагалі не їздять верхи, коли виношують. Інші їздять. Думаю, Кеттрікен не стала б наражати на ризик дитину Веріті. І ще. З нами вона в більшій безпеці, ніж коли залишилася б із Регалом.