Ця остання битва дала мені шалену й дику радість. Я не знав, де закінчується Нічноокий і де починаюся я, а лише те, що ми перемогли й обидва досі живі. Тоді разом пішли шукати воду. Ми всмак напилися з відра громадської криниці, і я змив кров з обличчя та рук. Потім попадали обидва, спираючись тілами об криницю, й дивилися на сонце, що здіймалося над густою імлою. Нічноокий тепло притиснувся до мене, і ми навіть не думали ні про що.
Гадаю, що я трохи задрімав, бо отямився від легенького поштовху, коли він квапливо мене покинув. Я глянув угору, аби побачити, що його сполохало. Виявилося, що це лише налякана місцева дівчина, яка теж до мене придивлялася. Ранішнє сонце виблискувало на її рудому волоссі. У руці вона тримала відро. Я підвівся й усміхнувся, здійнявши сокиру на знак привітання, але дівчина шмигнула між зруйновані будинки, наче наляканий кролик. Я потягнувся, а тоді повернувся крізь смуги туману до місця, де стояв намет королеви. Доки йшов, до мене повернулися образи вовчого полювання з минулої ночі. Спогади були надто гострими, надто червоно-чорними, і я загнав їх у самісіньку глибину свідомості. Чи це мав на увазі Барріч, застерігаючи мене?
Навіть при денному світлі було так само важко зрозуміти все, що трапилося. Землю довкола почорнілих решток намету королеви розтоптано на грязюку. Тут бої були найтяжчими, тут загинула більшість ворогів. Деякі тіла відтягнено вбік і складено в стос. Інші лежали далі, там, де впали. Я намагався на них не дивитися. Одна річ — убивати у страху та гніві. Зовсім інша — оглядати наслідки своїх вчинків при холодному й сірому ранковому світлі.
Те, що остров’яни намагалися прорвати нашу облогу, було зрозумілим. Можливо, вони мали шанси дістатися своїх кораблів і відбити один чи два. Куди менш зрозумілим було те, що атака, схоже, була спрямована на королівський намет. Чого вони, покинувши земляні укріплення, не скористалися шансом урятуватися і не кинулися на узбережжя?
— Можливо, — зауважив Барріч, зціплюючи зуби, коли я оглядав роз’ятрену пухлину на його нозі, — вони взагалі не мали надії втекти. Це така їхня острівна манера — відважитися на смерть, а тоді намагатися завдати супротивнику якнайбільшої шкоди, перш ніж загинути. Тож спрямували атаку сюди, маючи надію вбити нашу королеву.
Коли я знайшов Барріча, той, кульгаючи, обходив поле бою. Він не сказав, що шукав мого тіла. Про це можна було ясно здогадатися з його полегшення, коли він мене побачив.
— Звідки вони знали, що королева в цьому наметі? — роздумував я. — Ми не чіпляли жодних хоруговок, не подавали жодних знаків. Звідки вони знали, що вона тут? От. Так краще? — я перевірив, чи перев’язка зручна.
— Рана суха й чиста, а перев’язка, схоже, допомагає від болю. Не думаю, що ми можемо зробити більше. Гадаю, щоразу, коли я її перенапружу, матиму там пухлину й запалення. — Він говорив це так спокійно, наче йшлося про пошкоджену ногу коня. — Принаймні не розкрилася. Здається, вони рвалися просто до намету королеви, правда?
— Як бджоли до меду, — змучено зауважив я. — Королева в Бейгарді?
— Звичайно. Усі там. Ти мав би чути салюти, з якими вони відкривали нам ворота. Коли королева Кеттрікен входила, усе ще мала закасані з одного боку спідниці й тягла із собою меч, з якого досі капала кров. Герцог Келвар став навколішки, щоб поцілувати їй руку. А леді Грація глянула на неї і сказала: «О моя люба, я зараз же наготую вам купіль».
— Тепер у них буде тема для пісень, — сказав я, і ми засміялися. — Але не всі в замку. Я бачив дівчину, що шукала воду в руїнах.
— Що ж, у замку святкують. Та не у всіх серце лежить до веселощів. Фоксглов помилилася. Нітбей не піддався так легко червоним кораблям. Багато, багато загинуло, перш ніж городяни відступили до замку.
— Тобі не здається це дивним?
— Що люди захищалися? Ні. Це…
— Тобі не здається дивним, що було надто багато остров’ян? Більше, ніж могло поміститися на п’яти кораблях.
Барріч завмер. Він оглянувся на порозкидувані тіла.
— Можливо, їх залишили тут інші кораблі, а самі вирушили патрулювати берег…
— Це на них не схоже. Я підозрюю, що був більший корабель і це він перевіз значні людські сили.
— Де?
— Тепер його немає. Думаю, що я помітив, як він входив у клубок туману.
Ми замовкли. Барріч показав мені, де він прив’язав Рудді та Сажку, і ми разом поїхали до Бейгарда. Великі замкові ворота були широко відкриті, а всередині змішалися солдати Оленячого замку й люди Бейгарда. Нас привітали радісними вигуками і простягли різні напої, коли ми не встигли ще й зсісти з коней. Стаєнні хлопці благали, щоб ми віддали їм коней, і, на моє здивування, Барріч погодився. Щирі веселощі в залі могли б присоромити будь-який із Регалових бенкетів. Весь Бейгард відкрився перед нами. У великій залі розставлено глеки та вмивальні миски з теплою пахучою водою, щоб ми могли відсвіжитися, а столи вгиналися від їжі. І не було там ні твердого хліба, ні сушеної риби.