Ми залишалися у Нітбеї три дні. За цей час поховано наших мертвих, а тіла остров’ян спалено. Солдати Оленячого замку і гвардійці королеви приєдналися до місцевих людей, допомагаючи лагодити укріплення Бейгарда та рятуючи те, що залишилося від Нітбея. Я тихцем про дещо розпитував. Виявилося, що сигнал на сторожовій вежі запалено відразу ж, як помічено піратів, але одним із найперших завдань червоних кораблів було погашення вогню. А що з їхнім членом групи Скіллу? — спитав я. Келвар здивовано на мене глянув. Барла відкликано кілька тижнів тому, начебто через якусь важливу справу в глибині суходолу. Келвар вважав, що він вирушив до Трейдфорда.
Другого дня після битви прибула підмога з Південної бухти. Вони не бачили сигнальних вогнів, але до них дісталися кінні посланці. Я був присутній при тому, як Кеттрікен хвалила герцога Келвара за його передбачливе створення кінної естафети для пильних звісток, а герцога Шемшая з Шокзу — за швидкий відгук. Запропонувала розділити між ними захоплені червоні кораблі, щоб вони не мусили чекати прибуття військових, а могли висилати власні для взаємної оборони. Це був щедрий подарунок, і його прийнято у благовійному мовчанні. Коли герцог Келвар достатньо заспокоївся, він підвівся і виголосив тост за королеву та ще ненародженого спадкоємця Провісників. Так поголос став загальновідомим. Королева Кеттрікен мило зашарілася, але знайшла в собі сили подякувати.
Ці короткі переможні дні були для нас усіх як цілющий бальзам. Ми билися. І билися добре. Нітбей буде відбудовано, а остров’яни не укріпляться в Бейгарді. Упродовж короткого часу здавалося, що ми можемо цілковито від них звільнитися.
Перш ніж ми покинули Затишну бухту, вже співано пісні про королеву, яка із закасаними спідницями відважно стала проти червоних кораблів, і дитя в її лоні, що зробилося воїном ще до народження. Те, що королева ризикнула не лише собою, а й спадкоємцем престолу заради герцогства Ріппону, не минуло уваги жодного його мешканця. «Спершу Бронді з Бернсу, а тепер Келвар із Ріппону», — подумав я. Кеттрікен успішно здобувала вірність герцогів.
Мені ж у Затишній бухті траплялися хвилини і теплі, і прохолодні. Усе через леді Грацію, яка впізнала мене, побачивши у Великій залі, та підійшла порозмовляти.
— Отож, — сказала вона після тихого привітання, — мій кухонний челядник і собачий хлопчик має у своїх жилах королівську кров. Нічого дивного, що кілька років тому ти дав мені таку добру пораду.
Вона стала дамою і герцогинею. Делікатний песик Грації далі всюди її супроводжував, але тепер біг біля ніг, і ця зміна подобалася мені так само, як і те, що вона гідно носила свій титул і була явно закохана у свого герцога.
— Ми обоє дуже змінилися, леді Граціє, — відповів я, а вона з вдячністю прийняла мій комплімент, що був вкладений у цю фразу. Востаннє я бачив її, приїхавши сюди з Веріті. Тоді вона не надто зручно почувалася в ролі герцогині. Ми зустрілися з нею на кухні, коли її песик вдавився кісткою. Порятувавши його, я переконав леді, що монети герцога краще потратити на сторожові вежі, ніж на коштовні прикраси. Тоді вона щойно починала бути герцогинею. Тепер здавалося, що ніколи не була ніким іншим.
— То ти більше не собачий хлопчик? — спитала вона, ледь усміхнувшись.
— Собачий хлопчик? Вовчий чоловік! — зауважив хтось. Я обернувся, щоб побачити, хто це, але зала була заповнена вщерть, і, здавалося, жодне обличчя не було повернуте в наш бік, ніхто за нами не спостерігав. Я знизав плечима, ніби це зауваження нічого не означало, а леді Грація, очевидячки, геть його не чула. Перед від’їздом вона вручила мені знак своєї милості. Я завжди усміхаюся, згадуючи його: маленька шпилька у формі риб’ячої кісточки.
— Я наказала її зробити, щоб вона мені нагадувала… Я хотіла б, щоб віднині вона належала тобі.
Сказала, що тепер рідко носить коштовні прикраси. Вручила мені свій дарунок на балконі темного вечора, коли вогні сторожових веж герцогства Келвар діамантами сяяли на чорному небі.
Розділ 25
Оленячий замок
Замок Трейдфорд на Синій ріці був однією з традиційних резиденцій правлячої родини Ферроу. Тут виросла королева Дезайр, і сюди ж вона поверталася щоліта зі своїм сином Регалом упродовж усього його дитинства. Місто Трейдфорд — це жвава місцевість, центр торгівлі у країні садів та збіжжя. Синя ріка — сонний і судноплавний потік, тож подорожі нею легкі та приємні. Королева Дезайр завжди наполягала, що Трейдфорд з усіх точок зору перевершує Оленячий замок і був би куди кращим осідком королівської родини.