Дорога додому, до Оленячого замку, не відзначалася особливими подіями. Кеттрікен під час нашого повернення мала вигляд виснаженої і втомленої. Хоча й намагалася не показувати втоми, та вона була помітною по колах під очима і зморшках довкола вуст. Герцог Келвар забезпечив її лектикою, але вже коротка спроба поїздки показала, що погойдування лише викликає у неї нудоту. Тож вона з подякою повернула дарунок і далі їхала верхи на своїй кобилі.
Другої ночі в дорозі до нашого вогнища підійшла Фоксглов і сказала Баррічу, що начебто вдень кілька разів бачила вовка. Барріч байдуже стенув плечима й запевнив її, що, правдоподібно, тварина просто цікава й нічим нам не загрожує. Після її відходу Барріч повернувся до мене і сказав:
— Відтепер це траплятиметься аж надто часто.
— Що?
— Вовк поблизу тебе. Фітце, стережись. Поголос пішов ще тоді, коли ти вбив тих перекованих. Довкола були сліди, а знаки на тих людях не могли бути завдані жодною зброєю. Хтось казав мені, що бачив, як у Нітбеї в ніч битви блукав вовк. Я навіть чув дику розповідь про вовка, який після битви обернувся на чоловіка. У багнюці довкола намету королеви тієї ночі теж були сліди. На щастя для тебе, усі дуже втомилися і дуже поспішали позбутися мертвих. Було там кілька, що загинули не від людської руки.
Кілька? Ха!
Баррічеве обличчя скривилося від гніву.
— Це закінчиться. Вже.
Ти сильний, Серце зграї, але…
Ця думка розбилася, а я почув несподіваний скрик здивування з довколишніх кущів. Кілька коней зупинилися і повернули туди голови. Я сам вирячився на Барріча. Він відштовхнув Нічноокого, гнівно й зі значної відстані.
Тобі пощастило, що здалеку, бо його сила… — почав я попереджати Нічноокого.
Барріч перевів погляд на мене.
— Я ж казав, що це закінчиться! Вже! — Він несхвально на мене подивився. — Я волів би, щоб ти їхав з ручками у штанцях, аніж постійно таке виправляти при мені. Це мене ображає.
Я не міг нічого сказати. Роки спільного життя навчили мене, що не варто сперечатися з ним стосовно Віту. Він знав, що я пов’язаний з Нічнооким. Те, що він далі терпів мою присутність, було найбільшою можливою поступкою з його боку. Я взагалі не повинен йому нагадувати, що ми з вовком ділимося свідомостями, тож слухняно схилив голову. Тієї ночі, уперше за довгий час, мої сни належали мені.
Я бачив сон про Моллі. Вона знову носила червоні спідниці. Присіла навпочіпки на пляжі, відрізала ножем від каменів скойки і їла їх сирими. Глянула на мене й усміхнулася. Я підійшов ближче. Вона схопилася і босоніж побігла від мене пляжем. Я гнався за нею, але вона мчала, як ніколи, — не бігла, а летіла! Волосся падало їй на спину, а коли я гукнув, щоб почекала, вона лише розсміялася. Я прокинувся, дивно задоволений тим, що вона мене перегнала, і все ще вдихаючи відчутий уві сні запах лаванди.
Ми чекали, що в Оленячому замку нас урочисто привітають. З огляду на погоду, кораблі мали нас випередити і сповістити про нашу перемогу. Тож ми не здивувалися, побачивши, що загін Регалової варти виїжджає нам назустріч. Дивно було лише те, що, побачивши нас, вони далі їхали верхи. Ніхто не крикнув, не змахнув рукою, вітаючись. Натомість наблизилися до нас тихо і спокійно, як привиди. Думаю, що ми з Баррічем одночасно побачили паличку в руках їхнього проводиря: маленький полірований жезл, що сповіщав про серйозні новини.
Барріч повернувся до мене, і ми разом дивилися, як вони наближаються. На його обличчі був написаний страх.
— Король Шрюд помер? — тихо припустив він.
Я не відчував здивування, лише внутрішню порожнечу втрати. Переляканий хлопець усередині мене зойкнув, бо ніхто тепер не стояв між мною і Регалом. Інша частина моєї свідомості міркувала, як би це було — називати його «дідом», а не «моїм королем». Але ця егоїстична думка була дрібною порівняно з тим, що це означало для мене як для людини короля. Шрюд мене сформував, зробив тим, ким я був, на добро чи зло. Одного дня він забрав життя у мене, хлопчика, що грався під столом у Великій залі, та поставив на ньому свій знак. Він вирішив, що я повинен читати й писати, уміти володіти мечем чи розпізнавати отрути. Мені здавалося, що з його відходом я мушу взяти на себе відповідальність за власні вчинки. Це була дивно тривожна думка.