— Зроби мені одну послугу, — попросив я Барріча.
— Яку? — обачно спитав він.
— Будь дуже обережним.
— Я завжди такий. Дивись, і ти теж.
Я кивнув, а тоді тихо стояв, почуваючись незручно.
За мить Барріч зітхнув і сказав:
— Ну, давай уже. Якби я побачив Моллі, то що їй передати?
Я похитав головою.
— Лише те, що я за нею сумую. Що ж іще можу їй сказати? Нічого іншого запропонувати не можу.
Він дивно на мене глянув. Зі співчуттям, але без фальшивої розради.
— Я дам їй знати, — пообіцяв він.
Я вийшов зі стайні, відчувши себе дорослішим. Чи перестану колись міряти себе тим, як до мене ставиться Барріч?
Я пішов просто на кухню, щоб з’їсти щось, а тоді відпочити, як порадив мені Барріч. Вартівня була переповнена солдатами, які повернулися з походу й розповідали тим, хто зоставався дома, усілякі історії, поглинаючи при цьому душенину з хлібом. Я сподівався цього й мав намір прихопити харчі з собою та принести їх до своєї кімнати. Але в кухні всюди булькотіли горщики, росло тісто на хліб, а м’ясо оберталося на рожнах. Кухонна челядь сікла, мішала і квапливо сновигала туди-сюди.
— Що, цього вечора свято? — дурнувато спитав я. Кухарка Сара обернулася до мене.
— Ох, Фітце, ти повернувся живим і здоровим. — Усміхнулася, наче це мав бути комплімент. — Так, звичайно, свято з нагоди перемоги в Затишній бухті. Ми б і тебе не занедбали.
— Веріті мертвий, а ми все-таки лаштуємо свято?
Кухарка прямо на мене глянула.
— Якби принц Веріті був тут, чого б він хотів?
Я зітхнув.
— Напевне, він сказав би, що слід відсвяткувати перемогу. Цей народ потребує надії більше, ніж оплакування.
— Точнісінько те саме принц Регал пояснив мені сьогодні вранці, — задоволено сказала кухарка. Знову заходилася натирати оленячу ногу прянощами. — Звісно, ми його оплакуємо. Але ти мусиш зрозуміти, Фітце. Він нас покинув. А Регал залишився з нами. Залишився тут, щоб опікуватися королем і дбати про узбережжя найкраще, як може. Веріті не стало, але Регал далі з нами. А Затишна бухта не потрапила до рук піратів.
Я прикусив язика й почекав, доки мине хвиля гніву.
— Затишна бухта не потрапила до рук піратів, бо Регал залишився тут, щоб нас охороняти, — я хотів упевнитися, що кухарка якось пов’язує це між собою, а не просто сказала ці фрази одну за одною.
Вона кивнула головою, далі натираючи м’ясо. Я занюхав товчену шальвію. І розмарин.
— Це саме те, чого ми завжди потребували. Одразу ж послано солдатів. Скіллення добре, але що доброго в тому, аби знати, що відбувається, проте нічого не робити?
— Веріті завжди висилав військові кораблі.
— І вони ніколи не встигали вчасно. — Вона повернулася до мене, витираючи руки фартухом. — Ой, я знаю, хлопче, що ти його обожнював. Наш принц Веріті був добросердою людиною і довів себе до смерті, намагаючись нас оборонити. Я нічого не кажу проти мертвих. Кажу тільки те, що скіллення і гонитва за Старійшинами не допоможуть проти червоних кораблів. Те, що зробив принц Регал, пославши солдатів і кораблі, тільки-но про це почув, — це те, чого ми завжди потребували. Можливо, з принцом Регалом на чолі ми якось тут виживемо.
— А що з королем Шрюдом? — тихо спитав я. Вона неправильно зрозуміла моє питання. Показала цим, що насправді думає.
— Ох, так добре, як це можливо. Навіть сьогодні ввечері прийде на свято, хоч на хвилинку. Бідний чоловік. Він дуже мучиться. Бідний, бідний чоловік.
Мертвий чоловік. Саме це вона й сказала. Короля більше нема, Шрюд був для неї бідним, бідним чоловіком. Цього Регал добився.
— Як ти думаєш, наша королева буде на святі? — спитав я. — Зрештою вона щойно почула про смерть свого чоловіка й короля.
— О, думаю, вона буде, — кивнула головою Сара. З глухим звуком перевернула ногу на другий бік і почала нашпиговувати її зіллям. — Я чула, що вона сказала, наче при надії. — Голос кухарки звучав скептично. — Вона хоче оголосити це сьогодні ввечері.
— Ти сумніваєшся, що вона при надії? — відверто спитав я. Кухарка не образилася.
— Ні, я не сумніваюся, що вона вагітна, раз уже так каже. От тільки якось воно дивно, що вона це сказала після звістки про смерть Веріті, а не перед нею.
— І що з того?
— Ну, дехто міркуватиме.
— Про що міркуватиме? — холодно спитав я.
Кухарка стрільнула в мене поглядом, і я прокляв власну нестриманість: не хотів затулити їй рота. Навпаки, хотів почути геть усі плітки.