Рамена блазня опустилися.
— Є тисячі перехресть, — тихо промовив він. — Деякі виразні й чіткі, інші — тіні поміж тінями. Деякі майже неуникні, щоб їх змінити, потрібна була б або могутня армія, або величезна зараза. Інші сповиті туманом, а я не знаю, які дороги ведуть з них і куди саме. Ти мене затуманюєш, бастарде. Тисячократно розмножуєш можливі майбуття вже самим фактом свого існування. Змінювач. Каталізатор. З деяких таких туманів виходять найчорніші, покручені нитки прокляття, а з інших — сяюча золота пряжа. Схоже, що всі вони ведуть або у прірви, або на вершини. Я прагну серединної дороги. Прагну простої смерті для господаря, що був добрим до химерного глузливого слуги.
Він не робив мені жодних інших докорів. Відсунув засуви й тихо вийшов. Через багате вбрання й обережну ходу здався мені деформованим. Його попередні пістряві шати та постійні вистриби ніколи не справляли такого враження. Я безшумно зачинив двері й сперся на них, наче міг так прогнати майбутнє.
Я дуже старанно приготувався до вечірнього бенкету. Натягнувши нарешті найновішу одежу, яку зшила мені майстриня Гесті, виглядав майже так само добре, як і блазень. Я вирішив не поспішати з трауром за Веріті й навіть не вдавати жалоби. Коли спускався сходами, мені здавалося, що цього вечора більшість Твердині збирається у Великій залі. Очевидно, покликано всіх: і значних людей, і поспільство.
Я опинився за одним столом із Баррічем, Гендзом та іншими стаєнними челядниками. Це було найскромніше приділене мені місце, відколи король Шрюд узяв мене під своє крило, а все-таки ця компанія подобалася мені куди більше, ніж за вищими столами. Довкола почесних столів у Великій залі сиділи мало знайомі мені люди, герцоги та заїжджа шляхта переважно з Тілту та Ферроу. Звичайно, інколи траплялися знайомі обличчя. Пейшенс сиділа майже там, де їй і належало за рангом, а Лейсі — за столом переді мною. Ніде не видно було й сліду Моллі. Зрідка траплялися мешканці Баккіпа, все люди з добрим становищем, а більшість із них сиділа вище, ніж можна було сподіватися. Ввійшов король, спираючись на плече пишно перерядженого блазня, а слідом за ним Кеттрікен.
Її вигляд мене вразив. Вдягла просту тьмяно-коричневу сукню, а волосся обрізала на знак жалоби. Те, що зосталося, було не довшим, ніж ширина долоні, і, втративши свою багату вагу, стирчало довкола обличчя, як пух кульбаби. Здавалося, що разом із довжиною з нього зрізано й колір, і воно стало так само блідим, як у блазня. Я звик до тяжкого золотого плетива її кіс, тож тепер голова королеви видавалася дивно маленькою на широких плечах. Блідо-блакитні очі теж мали незвичний вигляд через почервонілі повіки. Вона не справляла враження королеви в жалобі. Радше скидалася на новий різновид придворного блазня. Я не бачив у ній нічого з моєї королеви, нічого з Кеттрікен у своєму саду, нічого з босоногої войовниці, що танцювала з мечем. Бачив лише жінку-чужинку, яка знову зосталася самотньою. На противагу їй, Регал був одягнений так розкішно, наче вибрався на зальоти, а рухався, як ловчий кіт.
Видовище, свідком якого я був того вечора, було так спритно сплановане і старанно розігране, як ляльковий спектакль. Був тут король Шрюд, тремтячий і худий, він кивав головою над своїм обідом або ж, усміхаючись, вів неясну розмову, ні до кого зосібна не звертаючись. Була королева-в-очікуванні, неусміхнута, тиха й сумна, ледь торкалася їжі. Головував над усіма Регал, сумлінний син, що сидів поруч із підупалим батьком, а біля нього — розкішно вдягнений блазень. Він раз у раз докидав до Регалових слів свої дотепи, завдяки чому принцова мова здавалася блискучішою, ніж була насправді. Решту Високого столу займали герцог і герцогиня Ферроу, герцог і герцогиня Тілту та їхні теперішні улюбленці з меншої шляхти цих герцогств. Герцогства Бернс, Ріппон і Шокз узагалі не представлено.
Після того, як внесено м’ясиво, було піднято два тости за Регала. Перший з них виголосив герцог Голдер Державець із Ферроу. Велемовно прославляв принца, називаючи його оборонцем королівства та вихваляючи швидкість його дій у Затишній бухті. Серед усіх цих похвал прозвучала ще одна: за мужність при ухваленні рішень, необхідних для вищого блага Шести герцогств. На цьому місці я нашорошив вуха. Проте все це було якимось неясним, вітання та величання, але жодного певного слова, що ж достеменно вирішив Регал. Коли б ця промова тривала довше, то перетворилася б на панегірик.