Выбрать главу

Я глянув на того єдиного, що не стежив за мною. Король Шрюд бездіяльно придивлявся до стрибків і гри язичків полум’я у каміні.

— Він залишається королем, — тихо сказав я. — Спитаймо його й дозвольмо йому вирішити самому.

— Це нечесно! Він не при собі! — Блазень кинувся поміж нас. Став навшпиньки, щоб заглянути мені в очі. — Від цих трав, якими його поять, він слухняний, як запряжений у плуг кінь. Скажи йому, щоб перерізав собі горлянку, то він тільки почекає, щоб ти подав йому ножа.

— Ні. — Голос дрижав, утратив свій тембр і силу. — Ні, блазню, аж так далеко ще не зайшло.

Ми чекали, неспроможні навіть дихнути, але король Шрюд нічого більше не сказав. Нарешті я повільно перетнув кімнату, присів біля нього навпочіпки, намагаючись змусити його очі зустрітися з моїми.

— Королю Шрюде! — благально промовив я.

Його погляд скерувався до мене, відхилився, неохоче повернувся. Нарешті він глянув на мене.

— Ви чули все, про що ми розмовляли? Мій королю, ви вірите, що Веріті мертвий?

Він розхилив губи. Язик за ними був сірим і обложеним. Він глибоко зітхнув.

— Регал сказав мені, що Веріті мертвий. Він мав звістку…

— Звідки? — лагідно спитав я. Він повільно похитав головою.

— Посланець… я думаю.

Я повернувся до інших.

— Це мав би принести посланець. З гір, бо досі Веріті вже мусив бути там. Він майже дістався їх, коли Барріча відіслано. Я не вірю, щоб посланець приїхав аж з гір і не затримався б, щоб передати таку звістку самій Кеттрікен.

— Це могла бути естафета, — неохоче сказав Барріч. — Така подорож надто виснажлива для однієї людини та одного коня. Вершник мусив міняти коней. Або ж передавати послання іншому вершнику, який їхав би далі на свіжому коні. Це останнє здається найімовірнішим.

— Можливо. Але скільки часу могла б зайняти передача такої звістки з гір? Я знаю, що Веріті був ще живим у день від’їзду герцога Бернсу. Бо тоді Шрюд використав мене, щоб з ним порозмовляти. Того вечора, коли я знепритомнів біля каміна. От що тоді сталося, блазню. — Я помовчав. — І я вірю, що відчував його під час битви в Нітбеї.

Я бачив, як Барріч подумки лічив дні. Він неохоче знизав плечима.

— І все-таки це можливо. Якщо Веріті вбито саме того дня, а звістку вислано негайно, а коні та вершники добрі… таке могло бути. Хоч із труднощами.

— Я в це не вірю. — Я повернувся до інших, намагаючись вселити в них надію. — Не вірю, що Веріті мертвий.

Затим знову глянув на короля Шрюда.

— А ви? Ви вірите, що ваш син міг померти, а ви нічого не відчули?

— Чівелрі… відійшов саме так. Як дедалі слабший шепіт. «Батьку, — сказав він у моїх думках. — Батьку».

У кімнаті запанувала тиша. Я, сидячи навпочіпки, чекав рішення мого короля. Він повільно здійняв руку. Наче живучи власним життям, вона здолала невелику відстань, що нас розділяла, лягла на моє плече. Оце й усе. Лише вага руки мого короля на моєму плечі. Король Шрюд легко посунувся на кріслі. Вдихнув крізь ніс. Я заплющив очі та знову занурився в чорну ріку. Ще раз постав перед обличчям доведеного до розпачу молодого чоловіка, ув’язненого в помираючому тілі короля Шрюда. Ми разом упали в стрімку течію світу. «Тут нікого немає. Тут більше нікого немає, крім нас», — самотньо прозвучав Шрюд.

Я не міг знайти себе, не мав ні тіла, ні язика. Він тримав мене під собою у цій круговерті та гуркоті. Мені тяжко було навіть думати, не те що згадати ті дрібки знання про Скілл, які я засвоїв на суворих уроках Галена. Це було наче спроба декламації вивченої напам’ять промови, коли тебе душать. Я піддався. Я цілковито піддався. Потім звідкись, наче перо на вітрі, наче танець порошинок у сонячному промінні, залунав голос Веріті, який сказав мені: «Бути відкритим — це просто не бути закритим».

Весь світ був лише позбавленим простору місцем, усіма речами всередині всіх інших речей. Я не сказав уголос його імені, не думав про його обличчя. Веріті був там, завжди був там, а приєднатися до нього можна було без жодних зусиль. Ви живі!

Звичайно. Але ти не будеш живим, якщо так розливатимешся. Ти за одним разом виплескуєш себе. Регулюй свою силу. Будь точним.

Він заспокоїв мене, заново сформував у мене самого, а тоді, задихаючись, розпізнав.

Батьку!

Веріті грубо мене відіпхнув. Повернися! Відпусти його, він не має на це сили. Ти його осушуєш, ідіоте! Відпусти!