Нічноокий, мій брате. Як мені тобі віддячити?
Залишайся живим. — Після паузи. — І принеси мені імбирні коржики.
Ти їх матимеш, — гаряче запевнив я.
Розведений Баррічем вогонь догорів, а я все ще не спав, коли почув протяг із Чейдових покоїв. Устати й піти до нього було майже полегшенням.
Він нетерпляче чекав, ходячи туди-сюди кімнатою. Накинувся на мене, тільки-но я піднявся сходами.
— Таємний убивця — це знаряддя, — проінформував він мене сичанням. — Це до тебе ніяк не доходить. Ми — знаряддя. Нічого не робимо з власної волі.
Я зупинився, вражений гнівом у його голосі.
— Я нікого не вбив! — сказав я обурено.
— Ша! Говори тихіше. Я на твоєму місці не був би такий певний, — відповів він. — Скільки разів я робив свою справу, сам не вдаряючи ножем, а просто даючи комусь іншому достатню причину й можливість зробити це замість мене?
Я не сказав нічого.
Він глянув на мене й зітхнув, гнів і злість поступово його покидали. Трохи лагідніше він сказав:
— Інколи найкраще, що ми можемо зробити, — це зберегти, що вдасться. Інколи мусимо відмовитися від усього іншого. Ми не ті, хто приводить колеса в рух, хлопче. Те, що ти зробив цієї ночі, було погано задумане.
— Те саме казали мені блазень і Барріч. Не думаю, що Кеттрікен погодилася б з цим.
— Кеттрікен і її дитя могли б жити в жалобі. Так само, як король Шрюд. Дивись, як це було б. Чужинка, вдова покійного короля-в-очікуванні, мати дитини, якої ще й не видно і яка ще багато років неспроможна буде правити. А Шрюда Регал визнав слабосилим немічним старцем, що може бути використовуваний як маріонетка, але цілковито нешкідливим. Регал не мав безпосередньої причини, щоб їх позбутися. Я погоджуюся, що становище Кеттрікен не було цілковито безпечним, але вона не була в прямій опозиції до Регала. А тепер є.
— Вона не сказала йому, що ми виявили, — неохоче промовив я.
— Вона й не мусила цього робити. Це виявиться в її поведінці, у її волі йому протистояти. Він звів її до становища вдови, а ти заново зробив королевою-в-очікуванні. Але я особливо турбуюся за Шрюда. Це Шрюд тримає ключ, це він може встати і сказати, хоча б і шепотом: «Веріті живий. Регал не має права бути королем-в-очікуванні». Він єдиний, кого Регал мусить боятися.
— Я бачив Шрюда, Чейде. Справді його бачив. Не думаю, аби він виявив те, що знає. Попри його тяжко хворе тіло, попри дурман наркотиків і дикий біль, він зостається Шрюдом Проникливим.
— Можливо. Але він там глибоко схований. Наркотики, а ще більше біль, доводять навіть мудру людину до нерозумних вчинків. Чоловік, що помирає від ран, вибирається на коня, щоб очолити останню атаку. Біль може змусити його піти на ризик або стверджувати себе дивним шляхом.
У тому, що він казав, було аж надто багато сенсу.
— Ти не міг би йому порадити не говорити Регалові, що Веріті живий і ми це знаємо?
— Можливо, я міг би спробувати. Якби ж тільки цей клятий Воллес не стояв увесь час на моїй дорозі. Спершу так погано не було, спершу легко було ним керувати і з нього була користь. Ніхто не знав, що за травами, які приносили йому купці, приховуюся я, ніхто навіть не підозрював мого існування. Але тепер він учепився в короля, як п’явка, і навіть блазень не може надовго його позбутися. Тепер я рідко можу провести зі Шрюдом довше, ніж кілька хвилин. І мені ще таланить, якщо мій брат хоч половину цього часу при тямі.
Було щось таке в його голосі. Я засоромлено схилив голову.
— Вибач, — тихо сказав я. — Інколи забуваю, що для тебе він — щось більше, ніж просто король.
— Добре. Так, насправді ми ніколи не були близькими як два люблячі брати. Але ми — двоє літніх людей, які разом постарілися. Інколи це навіть більша близькість. Ми разом ішли крізь час, аж доки не з’явився ти. Можемо разом тихо розмовляти й ділитися спогадами про час, якого більше не існує. Я можу розповісти тобі, що тоді було, але це не те саме. Ми з ним як двоє чужинців, ув’язнених у країні, до якої прибули, і неспроможних повернутися до своєї рідної. Маємо лише один одного на підтвердження справжності місця, де колись разом жили. Принаймні колись мали.
Я подумав про двійко дітей, що бігали без нагляду пляжами Баккіпа, відривали від скель молюсків та їли їх сирими. Ми з Моллі. Я знав, як це — сумувати за часом і почуватися самотнім без тієї єдиної людини, що може його пам’ятати. Я кивнув.
— Ну гаразд. Цієї ночі подумаємо, що ще можна врятувати. Зараз. Послухай мене. Тут я мушу мати твою обіцянку. Ти не вчиниш жодних дій із серйозними наслідками, попередньо не порадившись зі мною. Згода?