До Кеттрікен мене не впустили. Кілька її дам хором сказали мені, щоб я не тривожився, не хвилювався, з нею все гаразд, єдине, що їй потрібно, — це відпочинок, але ох, це було жахливо… Я витримав достатньо, аби впевнитися, що викидня не було, а тоді втік.
Але я не повернувся до Пейшенс. Ще ні. Натомість повільно піднявся сходами до Саду королеви. Я ніс із собою лампу і йшов дуже обережно. На вершині вежі все виявилося так, як я й побоювався. Менші й цінніші статуї забрано. Щодо більших, то я був певен, що вони порятувалися завдяки своїй масі. Зникнення статуй порушило ретельно творену гармонію саду Кеттрікен, уже й так осиротілого взимку. Я старанно зачинив за собою двері й пішов униз сходами. Вкрай повільно. Вкрай обережно. На дев’ятій сходинці я знайшов те, що шукав. Зі мною ледь не сталося те, що й із Кеттрікен, але мені вдалося встояти на ногах. Я присів, щоб оглянути сходинку. Сажа змішана з жиром, щоб приховати його блиск і зробити непомітним на зачовганих сходах. Змащено там, де нога й так могла сковзнути, особливо коли хтось стривожений квапливо спускався сходами. Достатньо близько від вершини вежі, щоб причиною зісковзування можна було визнати вологу чи грязюку, яка зосталася на взутті. Я потер чорну пляму пальцями, понюхав їх.
— Смачненький шматок солонини, — зауважив блазень. Я схопився на ноги й ледь не впав зі сходів. Утримав рівновагу лише завдяки тому, що шалено замахав руками.
— Цікаво. Як думаєш, ти міг би мене цього навчити?
— Це не смішно, блазню. Останнім часом за мною стежать, а мої нерви геть не годяться.
Я глянув униз, у темряву. Якщо блазень міг застати мене зненацька, то чому й не Вілл?
— Як там король? — тихо спитав я. Якщо вчинено замах на Кеттрікен, то я не міг бути певний безпеки короля Шрюда.
— Це ти мені скажи. — Блазень вийшов із тіні. Його пишні шати зникли, а на зміну їм прийшов давній червоно-синій строкатий одяг. Саме пасував до нових синців, що покривали половину його обличчя. Права щока була розсічена. Одною рукою притискав другу до грудей. Схоже було на вивихнуте плече.
— Невже знову, — видихнув я.
— Точнісінько те саме і я їм сказав. Але вони чомусь не звернули уваги. Деякі люди просто не мають нахилу до розмов.
— Що сталося? Я думав, що ти й Регал…
— Ну що ж, навіть блазень може здатися не настільки йолопом, аби задовольнити Регала. Я не хотів сьогодні відходити від короля Шрюда. Вони постійно його розпитували, що трапилося в ніч свята. Я, може, виявився надміру дотепним, пропонуючи їм інші способи розваги. Вони мене викинули.
Моє серце впало. Я був певний, що достеменно знаю, який саме охоронець викинув його за двері. Усе було так, як мене завжди перестерігав Барріч. Ніколи не відомо, на що може відважитися Регал.
— І що король їм сказав?
— Ах! Нема щоб спитати, чи з королем усе гаразд, чи він одужав? Ні, тільки що король їм сказав? Чи ти боїшся, що твоя цінна шкура в небезпеці, принцику?
— Ні. — Я не образився ні на його питання, ні навіть на те, як він його сформулював, бо заслужив це. Останнім часом я занедбав нашу приязнь. А все-таки він прийшов до мене по допомогу, коли потребував її. — Ні. Але доки король не скаже, що Веріті живий, то Регал не матиме приводу…
— Мій король був… неговірким. Усе почалося як мила розмова між батьком і сином. Регал розповідав королю, як він має тішитися, що його улюбленець нарешті стане королем-в-очікуванні. Король Шрюд був досить розсіяним, останнім часом з ним таке часто трапляється. Це чомусь роздратувало Регала, і він почав звинувачувати його, що не достатньо задоволений, що навіть опирається. А тоді давай запевняти, наче існує змова, наче хтось таємно готує заколот, аби не дати йому сісти на престол. Надто небезпечною є людина, яка не може твердо вирішити, чого вона боїться. Регал саме такий. Навіть Воллесу дісталося на горіхи. Він саме наготував королю якесь пійло, щоб приглушити його розум разом із болем, та коли підніс своє вариво ближче, то Регал вибив те йому з рук. Тоді обернувся до бідного тремтячого Воляса Осляса та й звинуватив його в належності до змови. Твердив, наче Воллес намагався обпоїти короля дурманом, аби він не міг сказати того, про що знає. Звелів Воллесові забратися з кімнати, кажучи, що король його не потребуватиме, доки не визнає за належне відверто порозмовляти зі своїм сином. Тоді й мені наказав забиратися. Мою нехіть до цієї рекомендації було подолано силами двох його кремезних внутріземських плугатарів.
Усередині мене наростав страх. Я пам’ятав ту мить, коли поділяв страждання короля. Регал безжально дивитиметься, як біль здолає викликане зіллям заціпеніння й опанує його батька. Я не міг уявити собі людини, спроможної на таке. Але знав, що Регал це зробить.