— Коли це трапилося?
— Десь годину тому. Ти не така персона, яку легко знайти.
Я пильніше глянув на блазня.
— Спустися до стаєнь, до Барріча. Подивися, що він може для тебе зробити.
Я знав, що цілитель не торкнеться блазня. Подібно до багатьох у Твердині, боявся його дивного вигляду.
— Що ти робитимеш? — тихо спитав блазень.
— Не знаю, — чесно відповів я. Це була саме одна з тих ситуацій, про які я попереджав Чейда. Знав: хай що б я робив чи й зовсім нічого не робив, наслідки однаково будуть серйозними. Мусив відвернути Регалову увагу. Чейд знає, що діється, у цьому я не сумнівався. Якби тільки Регала та всіх інших вдалося тимчасово виманити… Я міг вигадати лише одну звістку, настільки важливу, щоб вона змусила Регала покинути Шрюда.
— З тобою все буде добре?
Блазень опустився, сів на кам’яні сходи. Сперся головою об стіну.
— Думаю, що так. Іди.
Я рушив донизу сходами.
— Стривай! — зненацька скрикнув він.
Я зупинився.
— Коли ти забереш звідси мого короля, я піду з ним.
Я лише глянув на нього.
— Я це й мав на увазі, тому й носив Регалів ошийник, щоб добитися від нього цієї обіцянки. Але зараз вона нічого для нього не значить.
— Я не можу обіцяти, — тихо сказав я.
— Зате я можу. Обіцяю, що, коли мого короля заберуть, а я не піду з ним, видам усі твої таємниці. Геть усі.
Голос блазня дрижав. Він знову притулив голову до стіни.
Я швидко відвернувся. Сльози, що текли по його щоках, були рожевими, — через рани на обличчі. Я не міг витримати цього видовища. Побіг сходами вниз.
Розділ 27
Змова
— Мусимо десь роздобути кров. — Кеттрікен вислухала мене і тепер виклала це прохання так просто, наче просила келих вина. Дивилася то на Пейшенс, то на Лейсі, чекаючи від них ідей.
— Я роздобуду курча, — врешті-решт неохоче сказала Лейсі. — Але мені потрібен мішок. Запхну його туди, щоб було тихо.
— То йди, — промовила Пейшенс. — Йди швидко. І повертайся з ним до моєї кімнати. Я принесу ножа та вмивальну миску, зробимо це там, а сюди принесемо лише горнятко крові. Що менше робитимемо тут, то менше нам доведеться приховувати.
Я насамперед вдався до Пейшенс і Лейсі, знаючи, що ніяк не зможу оминути дам з почту королеви. Потім ненадовго забрався до своєї кімнати, а вони тим часом пішли до королеви, начебто зі спеціальним трав’яним чаєм для неї, але насправді нишком попросили в неї приватної аудієнції для мене. Вона відправила всіх своїх дам, запевнивши їх, що чудово почуватиметься в товаристві Пейшенс і Лейсі, а тоді послала Розмері покликати мене. Зараз Розмері гралася біля каміна, цілковито поглинута одяганням ляльки.
Коли Лейсі та Пейшенс вийшли з кімнати, Кеттрікен глянула на мене.
— Я поплямлю свою сорочку й постіль кров’ю, пошлю по Воллеса і скажу йому, що боюся викидня через падіння. Але, Фітце, далі я не піду. Не дозволю, щоб той чоловік бодай торкнувся мене, не буду така дурна, аби їсти чи пити щось ним наготоване. Я роблю це лише для того, щоб відвернути його увагу від мого короля. І не скажу, що я втратила дитину. Тільки що я цього боюся.
Вона говорила затято. Мені мороз пішов поза шкірою від того, як легко вона повірила тому, що я розповів їй про минулі й теперішні дії Регала і до якого контрзаходу вона мусить вдатися. Я відчайдушно прагнув не підвести її довіри до мене. Вона не говорила ні про зраду, ні про зло. Лише обговорювала стратегію, наче полководець, що планує битву.
— Цього буде достатньо, — запевнив я її. — Я знаю принца Регала. Воллес побіжить до нього зі звісткою, а він слідом за Воллесом заявиться сюди, хай як це непристойно, бо не зуміє опертися спокусі, захоче подивитися, як добре йому все вдалося.
— Досить втомливо, коли всі мої жінки постійно висловлюють мені співчуття з приводу смерті Веріті. Вислуховувати ще й співчуття через втрату дитини — це понад мої сили. Але витримаю й це, якщо мушу. А що, коли вони залишать біля короля вартового? — спитала Кеттрікен.