Вона щоразу загинала пальці, наче перелічувала мої вади.
— Я знаю свій обов’язок, — тихо сказав я.
— А я знаю, хто у твоєму серці, — рівним голосом відповіла вона. — І я в ньому не перша.
— Веріті… він більше не тут, він не може захищати свою королеву, свою дитину, свого батька, — розсудливо відповів я, — тому я мушу поставити їх понад усе своє життя. Понад усе, що мені дороге. Не тому, що я більше їх люблю, але…
Я даремно шукав слова.
— Я людина короля, — безпорадно сказав я.
— А я своя власна людина. — І це прозвучало так, наче Моллі найсамотніша людина у світі. — Мені доведеться самій про себе подбати.
— Так триватиме не завжди, — запротестував я. — Колись ми будемо вільними. Вільними побратися, робити…
— Усе, що накаже тобі король, — закінчила вона замість мене. — Ні, Фітце.
В її голосі була приреченість. Біль. Вона відвела мої руки, проминула мене й почала спускатися сходами. Коли зійшла на дві сходинки вниз і здавалося, що всі зимові вітри повіяли між нами, майже лагідно озвалася знову:
— Я мушу щось тобі сказати: тепер у моєму серці є хтось інший. Той, кого я ставлю понад усе своє життя, понад усе, що мені дороге. Це твої власні слова, тож ти не можеш мене винуватити.
Вона озирнулася на мене.
Не знаю, який вигляд я мав, знаю лише, що вона відвела очі, наче не могла цього витримати.
— Заради нього я мушу піти, — сказала вона мені. — До місця, безпечнішого за це.
— Моллі, прошу, він не може любити тебе так, як я, — благав я.
Вона не дивилася на мене.
— І твій король не може любити тебе так, як я… кохала. Але річ не в тому, що він відчуває до мене, — повільно мовила вона, — а в тому, що я відчуваю до нього. Він мусить бути першим у моєму житті. Він цього потребує. Зрозумій це. Йдеться не про те, що ти вже мені байдужий, а про те, що я не можу поставити це почуття понад його благо.
Вона спустилася ще на дві сходинки.
— Прощавай, Новачку.
Ці останні слова вона майже прошепотіла, але вони врізалися мені в серце, наче були там закарбовані.
Я стояв на сходах, дивлячись, як вона йде. І зненацька це почуття стало надто знайомим, біль надто звичним. Я кинувся за нею, ухопив за плече, втягнув під сходи до горища, у темряву.
— Моллі, — промовив я, — прошу.
Вона нічого не сказала. Навіть не намагалася визволитися з мого стискання.
— Що я можу тобі дати, що я можу тобі сказати, аби ти зрозуміла, хто ти для мене? Я не можу дозволити тобі просто піти!
— Ти більше не можеш змусити мене залишитися, — зауважила вона, знизивши голос. Я відчував, як щось від неї відлітає: якийсь гнів, якийсь дух, якась воля. Я не мав для цього слів.
— Прошу, — сказала вона, і це слово мене поранило, бо то було слово благання. — Просто дозволь мені піти. Не утруднюй цього. Не змушуй мене плакати.
Я відпустив її плече, але вона не пішла.
— Колись давно, — обережно почала вона, — я сказала тобі, що ти схожий на Барріча.
Я кивнув головою у темряві, дарма що вона мене не бачила.
— У певному сенсі ти схожий. В іншому — ні. Тепер я вирішую за нас обох, як він колись вирішив за себе й за Пейшенс. Ми не маємо майбутнього. Твоє серце вже зайняте. А прірва між нами надто глибока, щоб будь-яке кохання змогло стати мостом. Я знаю, що ти мене любиш. Але твоє кохання… відрізняється від мого. Я хочу, щоб ми поєднали все, чим живемо. Ти хочеш тримати мене в коробці, окремо від решти життя. Я не можу бути кимсь, до кого ти приходиш, коли не мусиш робити нічого важливішого. І навіть не знаю, що ти робиш, коли не зі мною. Ти ніколи цим зі мною не ділився.
— Тобі не сподобається, — сказав я їй. — Ти справді не хотіла б цього знати.
— Не кажи мені цього, — сердито прошепотіла вона. — Ти не бачиш, що я не можу так жити? Що ти навіть не дозволяєш мені вирішити? Ти не можеш це робити замість мене. Не маєш права! Якщо ти навіть не можеш сказати мені цього, то як мені повірити, що ти мене кохаєш?
— Я вбиваю людей, — наче збоку почув я свій голос. — Для мого короля. Я таємний убивця, Моллі.
— Я тобі не вірю! — прошепотіла вона. Говорила надто швидко. Жах у її голосі був сильнішим за зневагу. Якась її частка вже знала, що я сказав їй правду. Нарешті. Між нами наростала страшна тиша, коротка, але така холодна. Вона чекала, щоб я зізнався у брехні. У брехні, що, як вона знала, була правдою. Тоді зробила це замість мене.
— Ти вбивця? Ти ж у той день навіть не міг обминути вартових, щоб подивитися, чого я плачу! Ти не мав відваги вчинити по-своєму! А хочеш, щоб я повірила, наче ти вбиваєш людей для короля, — вона здушено зітхнула зі звуком гніву й розпачу. — Чому ти зараз кажеш таке? Чому саме зараз? Щоб справити на мене враження?