— Якби я думав, що це справить на тебе враження, то, напевне, давно б тобі все сказав, — зізнався я. І це було правдою. Моя спроможність утримати таємницю твердо спиралася на мій страх, що коли б я розповів усе Моллі, то втратив би її. І я не помилявся.
— Брехні, — сказала вона більше собі, ніж мені. — Брехні, це все брехні. Від самого початку. Я була такою дурепою! Кажуть, що хто вдарить тебе раз, той ударить знову. Так само і з брехнею. А я залишилася, слухала й вірила. Якою ж дурною я була!
Це останнє вона промовила з такою люттю, що я відсахнувся, наче від удару. Вона відступила від мене.
— Дякую тобі, Фітце Чівелрі, — холодно й офіційно сказала Моллі. — Ти мені це полегшив.
Вона відвернулася від мене.
— Моллі, — благав я. Простяг руку, щоб узяти її за плече, але вона замахнулася, як для удару.
— Не торкайся мене, — попередила вона, знизивши голос. — Не смій більше ніколи мене торкатися!
Вона пішла.
За якийсь час я згадав, що стою під сходами Барріча у темряві. Тремтів від холоду й чогось більшого. Ні. Чогось меншого. Мої губи розхилилися у чомусь такому, що не було ні усмішкою, ні гарчанням. Я завжди боявся, що втрачу Моллі через свою брехню. Але правда за одну мить розірвала те, що завдяки брехні трималося разом понад рік. «І яку науку мав би я з цього винести?» — питав я себе подумки. Дуже повільно піднявся сходами. Постукав у двері.
— Хто там? — голос Барріча.
— Це я.
Я відчинив двері і зайшов у кімнату.
— Що тут робила Моллі? — спитав я, не дбаючи, як це прозвучить, не дбаючи, що за Баррічевим столом нерухомо сидить перев’язаний блазень. — Вона потребувала допомоги?
Барріч прокашлявся.
— Моллі прийшла по трави, — якось незугарно сказав він. — Я не міг їй допомогти, не мав того, що їй потрібно. Тоді прийшов блазень, а вона залишилася, щоб мені допомогти.
— Пейшенс і Лейсі мають трави. Силу-силенну, — зауважив я.
— Саме це я їй і сказав. — Барріч відвернувся від мене й почав прибирати своє приладдя, використовуване для лікування блазня. — Вона не хотіла просити в них.
У його голосі була певна нотка, що майже підштовхувала мене до наступного питання.
— Вона йде звідси, — насилу сказав я. — Вона йде геть.
Я сів на кріслі перед Баррічевим каміном і затис руки між колінами. Зрозумівши, що погойдуюся туди-сюди, спробував зупинитися.
— Тобі вдалося? — неголосно спитав блазень.
Я перестав погойдуватися. Клянуся, що якийсь час гадки не мав, про що він каже.
— Так, — тихо відповів я. — Так, гадаю, вдалося.
Ще мені вдалося втратити Моллі. Вдалося знищити її вірність, її любов, які я вважав безсумнівними. Вдалося бути таким логічним, таким практичним, таким відданим моєму королю, що я саме втратив усі шанси на своє власне життя. Я глянув на Барріча.
— Ти кохав Пейшенс? — зненацька спитав я. — Коли вирішив піти?
Блазень здригнувся, а тоді витріщив очі. Отож були якісь таємниці, про які навіть він не знав. Баррічеве обличчя стало темнішим, ніж я будь-коли в нього бачив. Він схрестив руки на грудях, наче намагаючись стриматися. Я подумав, що він міг би мене вбити. А може, хотів лише не дати болю вирватися назовні.
— Прошу, — додав я. — Я мушу знати.
Він глянув на мене і сказав, ретельно добираючи слова:
— Я не належу до непостійних людей. Якщо люблю, то навіки.
Так. Це ніколи не минеться.
— І все-таки ти вирішив…
— Хтось мусив вирішити. Пейшенс не бачила, що це неможливо. Хтось мусив покінчити з тією мукою для нас обох.
Як Моллі вирішила за нас. Я намагався подумати, що чинитиму далі. Не міг нічого вигадати. Я подивився на блазня.
— У тебе все гаразд? — спитав я його.
— Краще, як у тебе, — щиро відповів він.
— Я мав на увазі твоє плече. Я думав…
— Вивихнуте, але не зламане. Куди краще, ніж твоє серце.
Швидка й дотепна словесна перестрілка. Я не знав, що в жарті може бути стільки співчуття. Ця доброзичливість підштовхнула мене до краю. От-от — і розіб’юсь.
— Я не знаю, що робити, — мій голос ламався. — Як я зможу з цим жити?
Пляшка бренді ледь брязнула, коли Барріч поставив її посеред столу. Розставив довкола неї три келихи.
— Пиймо, — сказав він, — щоб Моллі знайшла десь своє щастя. А ми від усього серця зичимо їй цього.
Ми випили, і Барріч знову наповнив келихи.
Блазень сколихнув бренді у своєму келиху.
— Чи це мудро, саме тепер? — спитав він.
— Я саме покінчив з мудрістю, — відповів я. — Краще буду блазнем.