Я тихо підійшов до неї.
— Якщо вам щось потрібно, міледі королево… — неголосно сказав я.
Вона не обернулася:
— Я мушу зробити це сама. Але будь поблизу на випадок, якби я тебе потребувала.
Сказала це так тихо, що, я певен, ніхто, крім мене, її не почув. Тоді рушила вперед, а люди Твердині, які її чекали, розступалися перед нею. Схиляли голови, коли вона поважно віталася з ними, називаючи на ймення. Мовчки пройшла через кухню, схвально кивнувши на приготовану їжу, тоді проминула Велику залу, знову кивнувши головою на знак схвалення всього там побаченого. У Меншій залі зупинилася, а тоді зняла веселу в’язану шапочку й шубку, відслонивши просту м’яку сорочку з пурпурового льону. Шапочку й шубку віддала пажеві, якого, здається, приголомшила ця честь. Підійшла до краю одного зі столів та взялася закасувати рукави. Усі в залі завмерли, не зводячи з неї очей. Вона зустрілася очима з нашими здивованими поглядами і просто сказала:
— Несіть наших мертвих.
Нещасні тіла принесено, від цієї процесії розривалося серце. Я не рахував, скільки їх було. Більше, ніж я сподівався, більше, ніж ми припускали з принцом Веріті на основі складених йому звітів. Я йшов слідом за Кеттрікен з мискою теплої пахучої води, а вона переходила від тіла до тіла, ніжно скроплювала кожне змучене обличчя й навіки замикала всі страдницькі очі. За нами йшли інші, ця низка звивалася, обережно роздягаючи кожне тіло, миючи, чешучи й загортаючи в чисте полотно. Одної миті я усвідомив, що Веріті теж там, а поруч з ним молодий писар. Вони переходили від тіла до тіла, записуючи імена тих нечисленних, кого розпізнали, коротко описуючи всіх інших.
Одне ім’я я сам їм назвав: Керрі. Останнім, що ми з Моллі знали про цього вуличного хлопця, було те, що він став помічником лялькаря та подався з ним у мандрівку. І закінчив свої дні як маріонетка з лялькового театру. Його губи застигли у вічній усмішці. Хлопцями ми бігали разом, щоб заробити пенні чи два. Він був поруч зі мною, коли я вперше блював через випивку, і реготався, доки власний шлунок його не підвів. Укинув зіпсовану рибу під стіл господаря таверни, який звинуватив нас у крадіжці. Ці дні, які належали нам обом, тепер пам’ятатиму тільки я. Раптом я почувся менш справжнім. Частину мого минулого перековано й відібрано від мене.
Коли ми закінчили й мовчки стояли, дивлячись на закладені тілами столи, Веріті виступив уперед і посеред тиші вголос прочитав свій список. Імен було небагато, але він не обійшов увагою незнаних. «Юнак, щойно пробивається борода, темноволосий, на руках шрами, як у рибалки…» — казав він про одного покійного. Про іншу: «Жінка з кучерявим волоссям, гарненька, має витатуйований знак гільдії лялькарів». Ми слухали літанію по тих, кого втратили, а не заплакати при цьому міг лише той, хто мав кам’яне серце. Усі разом, пани та слуги, підняли мертвих і понесли до погребального кострища, щоб там обережно покласти їх на останнє ложе. Сам Веріті приніс смолоскип, щоб запалити кострище, але віддав його королеві, яка стояла біля погребального стосу. Підпаливши политі сосновою живицею гілки, вона гукнула в темні небеса:
— Ви не будете забуті!
Усі повторили цей вигук. Блейд, старий сержант, стояв біля вогнища з ножицями, щоб відтяти в кожного вояка пасмо волосся, у палець завдовжки, — знак жалоби за полеглими товаришами. Веріті приєднався до цієї вервечки, а Кеттрікен стояла поруч з ним, віддавши світле пасмо свого волосся.
Тоді настала ніч, подібної до якої я ніколи досі не бачив. Більшість мешканців Баккіпа прийшла тієї ночі до Твердині, і їх було впущено без слова запитання. Усі пішли за прикладом королеви і стояли на варті біля вогнища, аж доки воно не вигоріло так, що зосталися тільки попіл і кості. Тоді Велику й Меншу залу заполонили люди, а для тих, хто там не помістився, поставили на подвір’ї дошки на козлах замість столів. Викочено бочки з напоями, розставлено стільки хліба, печені та іншої їжі, аж важко було уявити, що Оленячий замок має стільки припасів. Пізніше я довідався, що більшість їх принесено з міста, не за наказом, а як вільний дар.