— Ти, ідіоте! Ти мене до смерті перелякав! Про що ти думав, грюкаючи моїм засувом і прокрадаючись у мою кімнату! Я мала б покликати замкову варту, щоб вони тебе викинули геть!
— Ні! — благав я, докидаючи дров у вогонь, а тоді запалюючи свічку. — Прошу. Піду собі. Я не мав жодного злого заміру. Хотів лише перевірити, чи все гаразд.
— Ні, не все гаразд! — люто прошепотіла вона. Її волосся було заплетене у дві товсті коси, що нагадали мені маленьку дівчинку, яку я знав багато років тому. Вона вже не дівчинка. Піймала мене на тому, що я на неї витріщався. Накинула на плечі халат, зав’язала пояс. — Я тремчу так, що на ногах не встою! Уже цієї ночі не засну! Ти пив, правда? Ти п’яний, так? Що тобі потрібно?
Вона підійшла до мене зі свічкою, наче це була зброя.
— Ні, — запевняв я її. Змусив себе підвестися та обсмикав на собі сорочку. — Клянуся тобі, я не п’яний. І справді не мав лихих намірів. Але… дещо сталося вночі, таке погане, що я стурбувався, подумав, чи з тобою не скоїлося нічого поганого, то вирішив, що найкраще мені прийти й переконатися, що все гаразд, але ж знав, що Пейшенс мене лаятиме, а я зовсім не хотів будити всього замку, то подумав, що найкраще тихенько і…
— Плетеш, як у гарячці, — крижаним тоном озвалася вона до мене.
Це була правда.
— Вибач, — знову сказав я і сів на краю ліжка.
— Ти тут не розсідайся, — застерегла вона. — Марш звідси негайно! Сам або з вартою, як волієш.
— Піду, — пообіцяв я. — Я хотів тільки впевнитися, чи все в порядку.
— У мене все добре, — роздратовано запевнила вона. — Чого б мало бути недобре? Цієї ночі я почуваюся точнісінько так, як минулої і як останні тридцять ночей. Ні в одну з них ти не надумав прийти та перевірити моє здоров’я. То чого цієї ночі?
Я глибоко зітхнув.
— Бо в деякі ночі загроза очевидніша, ніж в інші. Трапляються погані речі, а вони змушують мене думати, що трапляться ще гірші. У деякі ночі небезпечно для життя бути коханою бастарда.
Лінії її вуст були такими ж рівними, як її голос, коли вона спитала:
— Що це має означати?
Я знову глибоко зітхнув, вирішивши бути з нею настільки щирим, наскільки міг.
— Я не можу сказати тобі, що трапилося. Але через це я повірив, що тобі може загрожувати небезпека. Ти мусиш повірити…
— Я не про це. Що означає «кохана бастарда»? Як ти смієш так мене називати?
Її очі блищали від гніву.
Клянуся, що серце у мене в грудях зупинилося. Мене пронизав смертний холод.
— Це правда, я не маю права, — сказав, затинаючись. — Але немає жодного способу на те, щоб я перестав про тебе піклуватися. І незалежно від того, чи маю я право називати тебе своєю коханою, це не стримало б тих, хто міг би завдати мені рани, б’ючи по тобі. Як я можу сказати, що так дуже тебе люблю і щоб ці слова були правдивими? Я хотів би не кохати тебе, а принаймні стримуватися і не показувати свою люблю, бо моя любов загрожує тобі небезпекою?
Я незграбно повернувся, щоб вийти.
— І як я можу зважитися сказати, що шукаю сенсу твого останнього вислову й це має бути правдою? — уголос задумалася Моллі.
Щось у її голосі змусило мене обернутися. Якусь мить ми не зводили одне з одного очей. Потім вона вибухнула сміхом. Я стояв, ображений і понурий, а вона підійшла до мене, сміючись і далі. Затим обняла мене.
— Новачку, ти вибираєш найбільш окружну дорогу, аби врешті сказати, що мене кохаєш. Вломитися в мою кімнату і стояти тут, зав’язуючи язик вузлом довкола слова «любов». Хіба ж ти не міг сказати це просто і вже давно?
Я стояв, наче бевзь, у кільці її рук. Глянув на неї зверху вниз. Так, — тупо усвідомив я, — тепер я значно вищий за неї.
— Ну? — підказала вона, і я на якусь хвилю здивувався.
— Я кохаю тебе, Моллі.
Так просто було це сказати. І яке ж це полегшення. Повільно, обережно я обійняв її.
Вона усміхнулася до мене:
— І я тебе кохаю.
І нарешті я її поцілував. У мить поцілунку десь поблизу Оленячого замку вовк здійняв голос, радісно завиваючи, і це завивання змусило кожного гончака брехонути, а кожного пса загавкати. Собачий хор дзвінко вдарився об ламке нічне небо.
Розділ 9
Охоронці та зв’язки
Часто я розумію і схвалюю заповітну мрію Федврена. Щоб папір був так само повсякденним, як хліб, а кожна дитина вчилася грамоти до закінчення тринадцятого року життя. Але, навіть якби це збулося, не думаю, що втілилися б у життя всі його надії. Він оплакував ту мудрість, що лягає в могилу разом зі смертю кожної людини, навіть найпосполитішої з людей. Настане час, — казав він, — коли вміння коваля прибивати підкову або ж вміння корабельного теслі орудувати рубанком буде записано літерами й кожен, хто вміє читати, зможе навчитися робити так само. Я не вірю, що це можливо або ж колись буде можливо. Певних речей можна навчитися зі слів, написаних на сторінці, але деякі вміння спершу здобувають людські серце та долоні, а лише потім голова. Я повірив у це, побачивши, як Мастфіш встановив дерев’яний блок у формі риби, на честь якої його було названо, на перший корабель Веріті. Його очі побачили цю форму ще до її існування, і він приклав свої руки до формування того, що вже знало його серце. Це не та річ, якої можна навчитися із записаних на сторінці слів. Можливо, цього вміння взагалі не можна навчитися, а приходить воно, як Скілл чи Віт, разом із кров’ю предків.