Я голодний.
Ця думка ввірвалася без попередження. Мене залив сором. Учора я нічого не приніс Вовчукові. Через денні події геть забув про нього.
Денний піст — це дрібниця. Крім того, я знайшов мишаче гніздо під кутком хати. Ти думаєш, я взагалі не можу про себе подбати? Але здалося б щось поживніше.
Скоро, — пообіцяв я йому. — Спершу мушу щось зробити.
У вітальні Кеттрікен я застав лише кількох юних пажів, що вдавали, наче зайняті прибиранням, але коли я ввійшов, то пересміювалися. Ніхто з них нічого не знав. Далі я спробував заглянути до ткальні майстрині Гесті, бо це було тепле й гостинне помешкання, де збиралося багато жінок із замку. Кеттрікен там не було, але була леді Модесті. Розповіла мені, що її пані казала, наче повинна сьогодні вранці порозмовляти з принцом Веріті. Можливо, вона з ним.
Але Веріті не було ні в його покоях, ні в кімнаті карт. Зате був там Чарім, саме сортував листи пергаменту, розділяючи їх за якістю. Він сказав мені, що Веріті з’явився дуже рано й одразу рушив до своєї корабельні. Так, Кеттрікен була тут сьогодні вранці, але це було вже після відходу Веріті, а коли Чарім сказав їй, що принц уже пішов, вона теж пішла. Куди? Він не знав напевне.
До того часу я страшенно зголоднів, тож виправдав свій візит на кухню тим, що тут завжди обмінювалися свіжими плітками. Можливо, хтось там міг знати, куди пішла наша королева-в-очікуванні. Я ще не хвилююся, — казав я собі. Ще ні.
Холодного та вітряного дня не було кращого місця в Оленячому замку, ніж кухня. Страви булькали, їхня пара змішувалася з живлющим ароматом свіжого хліба та печеного м’яса. Тут тинялися перемерзлі стаєнні хлопці, балакаючи з кухонними челядниками, цуплячи свіжоспечені булочки та шкоринки сиру, смакуючи душенину та зникаючи, наче туман, тільки-но у дверях з’являвся Барріч. Я відрізав собі скибку холодного пудингу з ранкових страв, присмачив його медом і обрізками бекону, з яких кухарка смажила шкварки. Засівши за їжу, прислухався до розмов.
Як не дивно, мало хто говорив про вчорашні події. Я вирішив, що мине якийсь час, перш ніж Твердиня повністю, до щирця впорається з тим, що трапилося. Але було-таки щось: почуття майже полегші. Я вже бачив таке в чоловіка, якому відтяли скалічену ногу, або в сім’ї, коли нарешті знайшли тіло дитини, що втонула. Кінець кінцем постати перед найгіршим, глянути йому просто в лице і сказати: «Я тебе знаю. Ти поранив мене майже смертельно, але я далі живу. І житиму». Таке відчув я у настрої мешканців Твердині. Усі нарешті визнали тяжкість ран, завданих нам червоними кораблями. Тепер настала черга почуття, що можемо почати зцілюватися й відбиватися.
Я не хотів відкрито питати, де може бути королева. На щастя, один зі стаєнних хлопців заговорив про Легконогу. Частина крові, яку я бачив учора на крупі кобили, була її власною, а хлопці розмовляли про те, як вона куснула Барріча, коли він намагався обробити їй рану, і як двом з них довелося тримати їй голову. Я докинув свій гріш до їхньої розмови.
— Може, для королеви годився б спокійніший кінь? — припустив я.
— О ні. Наша королева любить гордість і дух Легконогої. Сама так мені казала, коли вранці прийшла до стайні. Вона сама навідалася, щоб глянути на кобилу та спитати, коли знову зможе їздити на ній. Просто спитала в мене, саме так. А я сказав, що жоден кінь не хотів би їздити в таку погоду, вже не кажучи про рану на крупі. І королева Кеттрікен кивнула, а ми ще постояли й порозмовляли, і вона спитала мене, як я втратив зуба.
— І ти сказав, що кінь мотнув головою, коли ти його виїжджував! Бо не хотів, щоб Барріч знав, як ми змагалися на горищі на сіні, а ти звалився у стійло сірого жеребця!
— Стули пельку! Це ти мене штовхнув, і це була твоя провина, так само як моя.
Обидва зірвалися з місця й почали штовхатись та шамотатись, аж доки кухарка не накричала на них і не вигнала з кухні. Але я вже мав потрібну мені інформацію. Пішов до стаєнь.
День надворі виявився холоднішим та неприємнішим, ніж я сподівався. Навіть у стайнях вітер знаходив найменшу шпарину й, завиваючи, вривався крізь двері щоразу, тільки-но хтось їх відчиняв. Кінське дихання оберталося на пару, а стаєнна челядь тислася одне до одного, щоб укупі зігрітися. Я знайшов Гендза й запитав, де Барріч.
— Рубає дрова, — тихо сказав він. — Для похоронного вогнища. П’є з самого ранку.
Ця звістка майже вибила мені з голови мої пошуки. Я ніколи не чув про таке. Барріч пив, але ввечері, наприкінці дня. Гендз прочитав мої думки.