— Лисиця. Його стара сука. Померла вночі. А все-таки ніколи я не чув про похоронне вогнище для пса. Тепер він біля загороди для вправ.
Я повернув у бік загороди.
— Фітце! — нагально перестеріг мене Гендз.
— Усе буде добре, Гендзе. Я знаю, що вона для нього означала. Першої ночі, коли я перейшов під його опіку, він запхнув мене до стійла поруч з нею і наказав їй стерегти мене. А ще біля неї було цуценя, Нюхач…
Гендз похитав головою:
— Він сказав, що не хоче нікого бачити. Щоб ніхто ні про що його сьогодні не питав. Щоб ніхто з ним не розмовляв. Він ніколи не давав мені таких розпоряджень.
— Усе гаразд, — зітхнув я.
Гендз був невдоволеним.
— Вона була такою старою, що він мусив цього сподіватися. Уже не могла з ним полювати. Йому давно слід було її замінити.
Я глянув на Гендза. Попри всю свою дбайливість про тварин, попри лагідність і добрі інстинкти, він справді цього не знав. Колись я був вражений, довідавшись, що мій Віт — це окреме чуття. Тепер зіткнутися з цілковитим браком його в Гендза було однаково, що виявити його повну сліпоту. Я просто похитав головою і повернувся до свого первісного завдання.
— Гендзе, ти бачив сьогодні королеву?
— Так, але це було якийсь час тому. — Його очі неспокійно вивчали моє обличчя. — Вона прийшла до мене і спитала, чи принц Веріті забрав Вірного зі стаєнь і поїхав униз, до міста. Я відповів, що ні, що принц прийшов, щоб на нього глянути, але залишив його сьогодні у стайні. Сказав їй, що на вулицях сьогодні бруківка обмерзла льодом. Веріті не ризикував би своїм улюбленцем на такій поверхні. Останнім часом він переважно ходить до Баккіпа пішки, хоча щодня заглядає до стаєнь. Казав мені, що це для нього привід побути на свіжому повітрі та на волі.
Серце мені впало. Так певно, наче побачивши це у видінні, я знав, що Кеттрікен пішла за Веріті до Баккіпа. Пішки? Без жодного супроводу? За такої негоди? Тимчасом як Гендз лаяв себе за те, що не здогадався про наміри королеви, я взяв зі стійла мула Копобока. Це ім’я добре йому пасувало, зате він твердо тримався на ногах. Я не смів гаяти час і повертатися до своєї кімнати по тепліше вбрання. Тож позичив плаща в Гендза й потягнув неохочу тварину зі стайні на вітер і снігопад.
Ти вже йдеш?
Ще ні, але скоро прийду. Зараз мушу щось побачити.
Я з тобою, можна?
Ні. Це небезпечно. Тепер сиди тихо і тримайся подалі від моїх думок.
Я зупинився біля воріт, щоб відверто порозмовляти з вартовцями. Так, сьогодні зранку тут виходила жінка. Навіть і кілька жінок, бо є такі, від яких обов’язки вимагають виходити, незважаючи на негоду. Королева? Вартовці перезирнулися. Ніхто не відповів. Я підказав, що вона могла бути добре закутаною і з закритим обличчям. Насунутий на очі каптур, обшитий білим хутром? Молодий вартовець кивнув головою. Вишивка на плащі з біло-пурпуровою облямівкою? Вони обмінялися ніяковими поглядами. Була така жінка. Вони не знали, хто це, але тепер, коли я підказав їм про кольори, вони повинні були…
Крижаним голосом я вилаяв їх, назвавши тупими недотепами. Нерозпізнаний люд безкарно проходить крізь наші ворота? Вони побачили біле хутро й пурпурову вишивку і не здогадалися, що це могла бути королева? І їм забракло пари ніг, щоб її провести? Ніхто не захотів бути її охоронцем? Навіть після вчорашнього? Гарним же місцем став тепер Оленячий замок, якщо наша королева не мала при собі навіть пішого солдата, спускаючись до Баккіпа в таку хуртовину. Я штурхнув Копобока й покинув їх звинувачувати одне одного.
Ішлося препогано. Вітер віяв то туди, то сюди, змінюючи напрямок щоразу, коли я знаходив спосіб затулитися від нього плащем. Сніг падав не лише згори: вітер підхоплював із землі замерзлі кришталики та за кожної нагоди закручував їх під моїм плащем. Копобок не почувався щасливим, але якось плуганився крізь густий снігопад. Під снігом нерівна дорога до міста обмерзла зрадливим льодом. Занехаявши опір, мул підкорився моїй упертості та невтішно трюхав далі. Я кліпнув, струшуючи з вій сніжинки, і спробував змусити його йти швидше. Образ скоцюрбленої на снігу й засипаної сніговими пластівцями королеви не виходив мені з голови. Нісенітниця! — твердо сказав я собі. — Нісенітниця!
Я наздогнав її в передмісті Баккіпа. Пізнав би її ззаду, навіть якби вона не мала на собі пурпурового та білого. Йшла крізь хуртовину зі шляхетною байдужістю, її тіло горянки було невразливе на мороз, як моє на солоний бриз та вологу.
— Королево Кеттрікен! Леді! Прошу, почекайте мене!
Вона обернулася, але, побачивши мене, всміхнулась і почекала. Порівнявшись із нею, я зсунувся з Копобока. Я не усвідомлював, наскільки був стурбований, аж доки при вигляді її неушкодженої мені не відлягло від серця.