— Що ви тут робите самі, у таку хуртовину? — вимогливо спитав я і з запізненням додав: — Міледі.
Вона оглянулася довкола, наче оце вперше зауважила снігопад та поривчастий вітер, а тоді з невеселою усмішкою обернулася. Не подобало, щоб вона змерзла чи взагалі відчувала якусь невигóду. Навпаки, її щоки порожевіли від холоду, а біле хутро довкола обличчя підкреслювало жовтизну її волосся та синяву очей. Тут, у цій білості, вона не була ні блідою, ні безбарвною, а смагло-рум’яною, її блакитні очі виблискували. Мала вигляд куди більш повний життя, ніж я бачив її останніми днями. Учора вона була Смертю, коли їхала верхи, і Тугою, коли обмивала тіла своїх убитих. Але сьогодні, серед снігів, була веселою дівчиною, що втекла з Твердині й вибралася на зимову прогулянку.
— Йду шукати свого чоловіка.
— Самі? А він про це знає? І про те, що ви йдете пішки?
Схоже було, що це питання застало її зненацька. Тоді вона задерла підборіддя й шарпнула головою, точнісінько так, як мій мул.
— Невже він не мій чоловік? Чи мені слід домовлятися з ним про прийом? Чому я не можу йти пішки й сама? Чи ж я така дурненька, що можу заблукати дорогою до Баккіпа?
Вона знову рушила, а я був змушений триматися врівень з нею. За собою я тягнув мула. Копобока це геть не тішило.
— Королево Кеттрікен, — почав я, але вона перебила мене.
— Мені вже це обридло. — Вона різко зупинилась і повернулась обличчям до мене. — Учора я вперше за багато днів почувала, що живу й маю власну волю. Не збираюся дозволити відібрати це в мене. Якщо маю охоту відвідати мого чоловіка на його роботі, то так і зроблю. Я знаю, що жодній з моїх леді не сподобалася б прогулянка в таку погоду, пішки чи ще якось. Тож іду сама. Мого коня вчора поранено, а ця дорога й так не годиться для тварини. Тому я не їду верхи. Це все розумно й доречно. Чого ти пішов слідом за мною і чого мене розпитуєш?
Раз вона вибрала за зброю прямоту, то я теж до неї вдався. Але перш ніж почати говорити, глибоко вдихнув і надав голосу чемного звучання:
— Міледі королево, я пішов за вами, аби впевнитися, що вам не завдано жодної шкоди. Тут, де нас може почути лише мул, я говоритиму відверто. Невже ви вже забули, хто намагався скинути Веріті з престолу у вашому власному Гірському королівстві? Невже він завагається плести свою змову тут? Думаю, що ні. Ви вірите, що коли позавчора ввечері загубилися та заблукали в лісі, то це був усього-на-всього випадок? А я ні. Думаєте, ваш учорашній вчинок був йому милим? Геть навпаки. Те, що ви робите для порятунку своїх людей, він вважає вашими хитрощами для захоплення влади. Тому дметься, бурчить і вирішує, що ви стаєте більшою загрозою, ніж досі. Мусите все це знати. То чого ж робите з себе легку ціль для стріли чи ножа тут, де вони легко можуть знайти вас без жодних свідків?
— Не така вже легка з мене ціль, — заперечила вона. — Щоб добре спрямувати стрілу при такому змінному вітрі, потрібен насправді чудовий лучник. Якщо ж ідеться про ніж, то і я його маю. Щоб мене вдарити, слід прийти туди, де я можу оборонятися.
Вона обернулася і знову рушила вперед.
Я вперто йшов слідом.
— І до чого ж це призведе? До вбивства людини. У замку почнеться веремія, а Веріті покарає свою охорону за те, що ви так ризикували. А якщо вбивця буде вправнішим із ножем, ніж ви? Якими могли бути наслідки для Шести герцогств, якби я зараз витягував ваше тіло з-під замету? — Я ковтнув слину й додав: — Моя королево.
Вона сповільнила крок, але й далі високо тримала підборіддя, тихо кажучи:
— А якими будуть наслідки для мене, якщо я день за днем сидітиму в замку, стаючи м’якою та сліпою, мов личинка гусені? Фітце Чівелрі, я не фігурка з гри, що стоїть на своєму полі, доки якийсь гравець не зрушить її з місця. Я… за нами стежить вовк!
— Де?
Кеттрікен вказала, але він зник, наче сніжний вихор, залишаючи в моїй свідомості лише демонічний сміх. Хвилиною пізніше порив вітру приніс його запах до Копобока. Мул форкнув і натяг повіддя.
— Я й не знала, що вовки так близько від нас! — здивувалася Кеттрікен.
— Це лише міський собака, міледі. Схоже, якась запаршивіла бездомна тварина вийшла понюшити й пошукати поживи на міському смітнику. Нічого боятися.
Думаєш, нічого? Я такий голодний, що з’їв би цього мула.
Повертайся і почекай. Я скоро прийду.
Смітник далеко звідси. Крім того, там повно чайок і тхне їхнім послідом. Та іншими речами. А мул був би свіжий і смачний.