— Дякую, Фітце Чівелрі.
Повільно пішла до дверей.
Я відвів Копобока до стайні й попорав його. Гендз підійшов і питально звів брови. Я кивнув, і він повернувся до своєї роботи. Часом думаю, що саме це мені в Гендзові найбільше подобалося: його вміння залишити своєму перебігу ті справи, які не були його проблемами.
Я затис серце в кулак, щоб вистачило сил на те, що мусив зробити опісля. Рушив до загородки для вправ. Там вився легенький димок і огидно смерділо паленим м’ясом та шерстю. Я підійшов до нього. Барріч стояв біля вогнища, дивлячись у полум’я. Вітер і сніг уперто намагалися погасити його, але Барріч теж уперся, що все згорить як слід. Коли я підійшов, він зиркнув на мене, але не став ні далі дивитися в мій бік, ні щось мені казати. Його очі були чорними дірами, повними безтямного болю. Цей біль перетворився б на гнів, якби я посмів заговорити до нього. Але я не до нього прийшов. Я вийняв з-за пояса ніж і зрізав пасмо волосся завдовжки в палець. Докинув його до вогнища й дивився, як горить. Лисиця. Найчудовіша з сук. Тут з моєї пам’яті виринув спогад, і я вголос його вимовив:
— Вона була зі мною, коли Регал уперше мене побачив. Лягла поруч зі мною і загарчала до нього.
За мить Барріч кивнув на мої слова. Він теж був при цьому. Я відвернувся й повільно пішов геть.
Наступним моїм пристановищем була кухня, де знайшлося кілька м’ясних кісток від учорашньої тризни. Не свіже м’ясо, але згодиться. Вовчук мав рацію. Невдовзі йому доведеться покладатися на власні сили, полюючи самому. Побачивши страждання Барріча, я зміцнився у своєму рішенні. Лисиця жила довго, як для собаки, а все ж надто мало, як для серця Барріча. Зв’язок із будь-якою твариною був обітницею майбутнього болю. А моє серце вже досить пошрамоване.
Наближаючись до хатини, я все ще обдумував, як це зробити. Раптом я здійняв голову, відчувши коротке передрозпізнання, а тоді він звалився на мене всім тягарем. Промчав, швидкий, як стріла, майнув над снігом, щоб плечем ударити мене під коліна та на бігу збити з ніг. Сила його розгону повалила мене обличчям у сніг. Я підняв голову і вперся руками, а він різко розвернувся та ще раз побіг до мене. Я викинув угору руки, але він знову проїхався по мені, гострі кігті вп’ялися мені в тіло. Піймався, піймався, піймався! Переможний ентузіазм.
Я наполовину підвівся, а він знову щосили вдарив мене у груди. Я затулив обличчя й горло передпліччям, а він стис його щелепами. Глибоко загарчав, вдаючи укус. Під його натиском я втратив рівновагу і впав на сніг. Цього разу я міцно його тримав, притиснувши до себе, і ми покотилися по землі. Він куснув мене разів із десять, трохи боляче, і весь час: Потіха, потіха, ха-ха, уха-ха, дістав, дістав, дістав, знов дістав! Ось ти мертвий, ось я зламав тобі лапу, ось випустив твою кров. Дістав, дістав, дістав!
Досить! Досить! — і нарешті я заревів: «Досить!», і він відпустив мене й відскочив. Пролетів над снігом, смішно вивернувся, обернувся і знову рвонувся до мене. Я підняв руки, щоб затулити обличчя, але він лише вхопив торбину із кістьми й утік, закликаючи мене до перегонів. Я не міг дозволити йому так легко виграти. Кинувся слідом за ним, ухопив його, відбираючи кості, і це перетворилося на змагання з перетягування. Піддурив мене, раптом відпустивши торбину, стиснув мене за передпліччя достатньо сильно, щоб моя рука заніміла, а тоді знову вхопив торбину. Я знову кинувся навздогін.
Піймав, — ривок за хвіст. — Піймав! Я вдарив коліном його в плече, збивши з рівноваги. Кості мої! На мить я вхопив їх і рвонув навтьоки. Він усіма чотирма лапами вдарив мене в спину, звалив обличчям у сніг, ухопив свій скарб і втік.
Не знаю, скільки часу ми так гралися. Врешті впали обоє на землю, щоб відпочити й віддихатися, і лежали поруч, просто, бездумно. Полотно торби де-не-де роздерлося, кістки стирчали з дірок, а Вовчук ухопився за одну з них, посовгав туди-сюди й витяг. Узявся за неї, обгризаючи м’ясо, тоді притис кістку лапами, його щелепи розкололи хрящ. Я потягся до торби, ухопився за кістку, добру, м’ясисту, товсту шпикову кістку, витяг її.