І зненацька знову став людиною. Наче прокинувся зі сну, наче луснула мильна бульбашка. Вовчукові вуха здригнулися, а він повернувся до мене, ніби я щось сказав. Але я нічого не сказав. Лише відділив себе від нього. Раптом мені стало холодно, я відчув сніг у чоботях, за поясом, за коміром. Мої руки й долоні були поорані слідами його зубів. Плащ розірвано у двох місцях. Я почувався таким приголомшеним, наче щойно вийшов із наркотичного сну.
Що не так? — Справжнє занепокоєння. — Чого ти пішов?
Я не можу цього робити. Не можу так бути з тобою. Так не можна.
Здивування.
Не можна? Як не можна, якщо ти це можеш?
Я людина, не вовк.
Інколи, — погодився він. — Але не мусиш завжди нею бути.
Так, мушу. Не хочу бути так зв’язаним із тобою. Ми не можемо бути такими близькими. Я повинен звільнити тебе, щоб ти жив життям, яке тобі призначено. А я мушу жити тим життям, яке мені призначено.
Глузливе пирскання, кепкування у вищирі. Саме так, брате. Ми такі, якими є. Як ти можеш твердити, наче знаєш, що за життя мені призначене, тим паче змушувати мене до нього? Ти ж навіть не можеш погодитися з тим, до чого призначений сам. Заперечуєш навіть те, чим ти є. Усі твої викрути безглузді. Так само можеш заборонити носові нюхати, а вухам слухати. Ми такі, якими є. Брате.
Я не опустив свого захисту. Не давав йому проходу. Але він увірвався до мого мозку, наче вітер, що вривається крізь незачинене вікно й заповнює кімнату. Ніч і сніг. М’ясо в наших зубах. Слухай, нюхай, світ цієї ночі живий, і ми теж! Можемо полювати до світанку, ми живі, ніч і ліс наші! Наші очі гострі, наші щелепи дужі, можемо загнати оленя і бенкетувати до ранку. Ходи! Повертайся до того, до чого тебе народжено!
За мить я отямився, знову став самим собою. Стояв на своїх двох, тремтячи від голови до п’ят. Я підняв руки, глянув на них, — і зненацька власне моє тіло здалося мені чужим і обмеженим, так само неприродним, як одяг, що був на мені. Я можу піти. Можу піти вже, цього вечора, вирушити в далеку подорож, шукаючи своє плем’я, і ніхто не зможе вистежити нас, а тим паче знайти. Він пропонував мені місячний світ чорноти й білості, їжі й відпочинку, такий простий, такий усеохопний. Ми не зводили один з одного погляду, і його очі, зелені та спокусливі, манили мене. Ходи. Ходи зі мною. Що таким, як ми, робити з людьми, з їхніми дріб’язковими суперечками? Їхні чвари не варті шматка м’яса, у їхніх замірах немає чистої радості, вони не знають простого бездумного задоволення. Навіщо тобі це вибирати? Ходімо, ходімо звідси!
Я закліпав. На мої вії налипли сніжинки, а я стояв у темряві, перемерзлий і тремтячий. Недалеко від мене підвівся й обтрусився вовк. Пласко витяг хвоста, вуха стирчкома, підійшов до мене й потерся головою об мою ногу, кілька разів тицьнувся носом у мою холодну долоню. Я опустився на коліно, притулив його, відчув під рукою тепло його загривка, міць його м’язів і костей. Він добре пахнув: чистотою та дикістю.
— Ми те, чим ми є. Їж на здоров’я, — сказав я. Злегка пом’яв йому вуха, а тоді підвівся. Коли він потягнув торбину з кістьми до нори, яку вирив під хатиною, я відвернувся. Вогні Оленячого замку майже осліплювали, але я все-таки пішов до них. Не можу сказати, чому я зробив це саме тоді й навіщо. Але пішов.
Розділ 10
Блазневе завдання
За мирних часів наука Скіллу обмежувалася колом королівської родини, аби зробити магію мистецтвом для нечисленних обранців і зменшити ризик того, що її буде обернуто проти короля. Тож коли Гален став підмайстром майстрині Скіллу Солісіті, його обов’язки зводилися до асистування при завершальній стадії навчання принців Чівелрі та Веріті. Нікого іншого тоді не навчали. Регал, делікатна дитина, визнаний був його матір’ю надто хворобливим, щоб витримати випробування наукою Скіллу. Отож, коли після передчасної смерті Солісіті Гален здобув титул майстра Скіллу, обов’язків у нього було небагато. Принаймні деякі вважали, що час Галенового учнівства в Солісіті був недостатнім для повного вишколу майстра Скіллу. Ще інші запевняли, що він ніколи не володів силою Скіллу, необхідною, щоб бути справжнім майстром. Хай там як, упродовж цих літ він не мав змоги проявити себе, затьмаривши цим самим аргументи критиків. Коли Гален був майстром Скіллу, не було жодних юних принців і принцес, яких можна навчати.