І лише після наїздів червоних кораблів було вирішено розширити коло осіб, навчених Скіллу. Справжньої групи давно не існувало. Традиція твердила, що за наших попередніх клопотів з піратами Зовнішніх островів не було рідкістю існування трьох, а то й чотирьох груп. Зазвичай до такої групи входило від шести до восьми чоловік, взаємно добраних так, щоб вони могли добре поєднатися між собою. А ще до складу групи входив принаймні один учасник, пов’язаний міцною згодою з правлячим монархом. Цей ключовий учасник прямо передавав монархові все, що переказали йому члени групи, якщо це була група, призначена для передачі чи збору інформації. Інші групи існували, щоб нагромаджувати силу й підкріплювати монарха, поповнюючи його ресурси Скіллу, якщо він цього потребував. Ключові учасники таких груп часто називалися людьми короля чи королеви. Дуже рідко, а все ж ставалося, що така особа не входила до складу групи й не проходила спільного групового вишколу, а просто була настільки близькою до монарха, що він міг використати її силу, переважно через фізичний контакт. Від цього ключового учасника монарх за потреби міг черпати витривалість, щоб утримати зусилля Скіллу. Зазвичай групу називали іменем її ключового учасника. Одним з легендарних прикладів цього була група Кроссфаєр.
Творячи свою першу і єдину групу, Гален вирішив відкинути всі традиції. Назва групи походить від імені майстра Скіллу, який її сформував, і ця назва збереглася навіть після його смерті. Замість творити гурт скіллерів і дозволити групі сформуватися на його основі, Гален сам вибрав тих, що мали бути її членами. У групі бракувало внутрішніх зв’язків легендарних груп, а справжню близькість вони мали не стільки з королем, скільки з майстром Скіллу. Тому ключовий учасник, яким первісно був Август, звітував Галену так само повно й часто, як королю Шрюду чи королю-в-очікуванні Веріті. Після смерті Галена та втрати Августом чуття Скіллу ключовим учасником групи Галена стала Серена. Іншими вцілілими членами групи були Джастін, Вілл, Каррод і Барл.
Уночі я бігав вовком.
Попервах я вважав це напрочуд яскравим сном. Широкий простір білого снігу з чорнильними тінями дерев, розсипаними по ньому, невловимі запахи на холодному вітрі, кумедна забава з вишукуванням та викопуванням землерийок, що вибралися зі своїх зимових криївок. Я прокинувся з ясною головою і в доброму настрої.
Але наступної ночі я знову бачив такий яскравий сон. Прокинувшись, зрозумів, що, закрившись од Веріті, а тим самим від снів про Моллі, я широко відкрився на нічні думки вовка. Це було справжнє царство, куди не міг мене супроводжувати ні Веріті, ні жоден інший скіллер. Це був світ, позбавлений придворних інтриг чи хитросплетінь, клопотів та заплутаних планів. Мій вовк жив у сучасності. Я виявив, що його мозок був вільним від хаотичних уривків спогадів. З дня на день переносив лише те, що було необхідним для виживання. Не пам’ятав, скільки мишей він піймав дві ночі тому, лише найважливіші справи, наприклад, при яких мисливських стежках ловиться найбільше кроликів або де течія струмка настільки швидка, що він ніколи не замерзає.
Тоді я вперше показав йому, як полювати. Спершу це не надто добре нам вдавалося. Я все ще вставав рано-вранці, щоби принести йому їжі про всяк випадок. Я запевняв себе, що це лише незначна частка мого життя, яку я зберіг для себе. Як казав вовк, не те, що я робив, а те, ким я був. Окрім того, я обіцяв собі, що наш зв’язок не стане справжнім пов’язанням. Невдовзі, дуже швидко, він зможе полювати сам, а я випущу його на волю. Інколи я казав собі, що дозволяю йому ввійти у мої сни лише для того, щоб навчити його полювати, щоб він швидше здобув свободу. Мені не хотілося міркувати, що про це подумав би Барріч.
Повертаючись із однієї зі своїх ранкових мандрівок, я побачив двох солдатів, які змагалися на кухонному подвір’ї. За зброю мали киї та добродушно піддражнювали одне одного, хухаючи, стрімко рухаючись і обмінюючись ударами на холодному зимовому повітрі. Чоловіка я взагалі не знав, і якусь мить мені здавалося, що вони обоє мені чужі. Тоді жінка, друга учасниця пари, мене помітила:
— Гей! Фітце! Можна тебе на слово! — гукнула вона, але не опустила при цьому свого кия.
Я дивився на неї, намагаючись упізнати. Тим часом її противник схибив, і вона сильно влупила його києм. Доки він підстрибував, вона танцювальним кроком відступила й голосно зареготала. Сміх був безпомильною ознакою: пискливий, наче іржання чи свистіння.
— Вістлі Свисток? — недовірливо спитав я.