Минули дні, відколи ми спалили перекованих на погребальному вогнищі. Окрім формування варти королеви, наступали й інші зміни як усередині Твердині, так і за її межами. Прибуло двоє інших майстрів-корабелів, без запросин, а з доброї волі, щоб запропонувати своє вміння. Веріті був у захваті. Але ще більше тішилася королева Кеттрікен, бо це їй вони представилися, кажучи, що хочуть послужити. Разом з ними прийшли їхні підмайстри та учні, побільшивши чисельність працівників корабельні. Тепер вогні світилися і перед світанком, і після заходу сонця, а роботи просувалися в карколомному темпі. Тож Веріті постійно був поза замком, а Кеттрікен, коли я до неї зголошувався, здавалася ще більш пригніченою, ніж досі. Даремно я спокушав її книжками чи прогулянками. Переважно вона бездіяльно сиділа при кроснах, з кожним днем стаючи все блідішою і млявішою. Похмурий настрій королеви передався дамам, які їй прислуговували, тож відвідини в її кімнаті були такими ж радісними, як сидіння при похоронних марах.
Я не сподівався застати Веріті в її робітні, і так воно й було. Він, як зазвичай, був у своїх корабельних ангарах. Я залишив звістку з Чарімом, прохаючи, щоб він мене покликав, коли Веріті матиме вільний час. Затим, постановивши дотриматися того, що підказав мені Чейд, повернувся до своєї кімнати. Потім, узявши з собою гральні кості та віщувальні палички, вирушив до кімнат королеви.
Я вирішив навчити її певних азартних ігор, які любили дами та панове, сподіваючись розширити так коло її розваг. Ще я сподівався, хоч не надто, що ці ігри заохотять її до більшої участі у світському житті й тим самим привчать менше покладатися на моє товариство. Її похмурий настрій почав мене обтяжувати, так що не раз я від усього серця прагнув бути якомога далі від неї.
— Спершу навчи її шахрувати. Ти просто скажи, що в цю гру саме так і грають. Розкажи їй, що правила дозволяють шахрувати. Трохи вправності рук, легеньких трюків, і обчистить Регалові кишені раз чи два, перш ніж він посміє її запідозрити. А що він тоді зможе зробити? Звинуватить пані Оленячого замку в шахрайстві при грі в кості?
Блазень, звичайно. Біля мого ліктя, по-дружньому виступає при моєму боці, свій щурячий посох легко спер на плече. Я не подав виду, але він зрозумів, що знову застав мене зненацька. В його очах блиснуло задоволення.
— Думаю, що наша королева-в-очікуванні могла б неприхильно прийняти таку науку. Чого б тобі не піти зі мною, щоб трохи підняти їй настрій? Я відкладу кості, а ти трохи для неї пожонглюєш, — запропонував я.
— Жонглювати для неї? Змилуйся, Фітце, я таке роблю цілий день, а ти вбачаєш у цьому лише моє блазнювання. Бачиш мій труд і вважаєш, що це гра, тим часом я бачу твій труд і як серйозно ти граєш в ігри, вигадані кимсь іншим. Прийми підказку блазня. Навчи леді грати не в кості, а в загадки, і ви обоє порозумнішаєте.
— Загадки? Це гра з Бінтауна, ні?
— Цими днями в Оленячому замку геть усі в неї грають. Розгадай, якщо зможеш. Як покликати когось, імені якого ніхто не знає?
— Я ніколи не був добрим у цій грі, блазню.
— І ніхто інший із твоїх кревних, наскільки я знаю. То розгадай таке. Що має крила в сувої Шрюда, вогненний язик у книжці Веріті, срібні очі в Реллтаунському пергаменті та золоті луски на шкірі у твоїй кімнаті?
— Це загадка?
Він із жалем на мене глянув.
— Ні. Загадка — це те, що я тобі спершу загадував. Це Старійшина. А перша загадка така: як його покликати?
Я вповільнив кроки. Глянув на нього пильніше, але його очі завжди тяжко було піймати.
— Це загадка? Чи серйозне питання?
— Так. — Блазень був серйозним.