Я зупинився на половині кроку й сердито глянув на нього. Замість відповіді він ткнувся носом у ніс щура на своєму посоху. Обидва вони щирилися.
— Бачиш, Щурику, він знає не більше, ніж його дядько чи дід. Ніхто з них не знає, як покликати Старійшину.
— Скіллом, — імпульсивно сказав я.
Блазень дивно глянув на мене:
— Ти це знаєш?
— Здогадуюся.
— Чому?
— Я не знаю. Тепер, поміркувавши, я не думаю, що це так. Король Вайздом далеко мандрував, щоб знайти Старійшин. Якби він міг просто поскіллити їх, то чого так не вчинив?
— І справді. Але інколи в імпульсивності є своя істина. Розгадай таке, хлопче. Король живий. І принц теж. Вони обидва скіллери. А де ж ті, що навчалися разом із королем, або ж ті, хто навчався до нього? Як сталося, що забракло скіллерів саме тоді, коли вони так потрібні?
— За мирних часів мало кого навчають. Гален не вбачав потреби в навчанні аж до останнього року. А група, яку він створив… — я раптом замовк, і, хоч коридор був порожнім, зненацька мені розхотілося про це говорити. Я завжди тримав у таємниці те, що розповів мені про Скілл Веріті.
Блазень застрибав і, так стрибаючи, описав довкола мене коло:
— Якщо чобіт не на тебе шитий, то нема терпцю його носити, хоч би хто його пошив, — продекламував він.
Я неохоче кивнув головою.
— Саме так.
— А того, хто це зробив, не стало. Сумно. Так сумно. Сумніше, ніж гаряче м’ясо на столі та червоне вино у твоєму келиху. Але той, кого не стало, був так само кимсь створений.
— Солісіті. Але її теж не стало.
— Ах. Але ж є король Шрюд. І Веріті. Якщо двоє, нею створених, живуть і дихають, то, здається, мусять бути інші. Де ж вони?
Я стенув плечима:
— Відійшли. Постаріли. Померли. Не знаю.
Придушивши свою нетерплячку, я спробував обдумати його питання.
— Сестра короля Шрюда, Меррі. Мати Августа. Можливо, її навчали, але вона давно вже покійна. Шрюдів батько, король Баунті, був останнім, хто мав свою групу. Але з його покоління вже мало хто зостався.
Тут я прикусив язика. Веріті казав мені колись, що Солісіті навчала Скіллу всіх, у кого знаходила талант. Напевне, дехто з них ще живий, вони були б не більш як на десять років старшими від Веріті…
— Мертві, надто багато з них мертві, якщо хтось би мене спитав. Я знаю, — викинув блазень відповідь на моє невисловлене питання. Я тупо глянув на нього. Він показав мені язика й крутнувся в танці. Придивився до свого посоха, любовно погладив щура під підборіддям. — Бачиш, Щурику. Те, що я тобі казав. Ніхто з них не знає. Ніхто не має досить розуму, щоб запитати.
— Блазню, чи ти нічого не можеш сказати просто? — роздратовано крикнув я.
Він зупинився так різко, наче від удару. Посеред піруету торкнувся п’ятами підлоги й застиг, як статуя.
— А як би це допомогло? — серйозно спитав він. — Хіба б ти мене послухав, коли б я прийшов до тебе й розмовляв не загадками? Чи тоді ти зупинишся, замислишся, обміркуєш кожне слово, а потім ще раз обдумаєш усе в себе в кімнаті? Ну гаразд. Спробую. Ти знаєш віршик «Шість мудреців до Джампі прийшли»?
Я кивнув, знову, як зазвичай, збитий з пантелику.
— Продекламуй його мені.
— Шість мудреців до Джампі прийшли, піднялися вгору, а вниз не зійшли, змінилися в камінь, полинувши… — Зненацька той старий віршик цілковито вилетів мені з пам’яті. — Далі я забув. Та це й так безглуздя, такі собі римовані рядки, легко застряють у голові, але нічого не означають.
— Тому, звичайно, їх і вписали до сувою мудрих строф, — підбив підсумок блазень.
— Я не знаю! — відповів я. І раптом відчув таке роздратування, що переходило межі мого терпіння. — Блазню, ти починаєш усе наново. Усе, що ти кажеш, — це загадки. Ти обіцяв говорити просто, але твоя правда тікає від мене.
— Загадки, любий Фітці-фітце, потрібні для того, щоб люди мислили. Щоб шукали нової правди у старих прислів’ях. Але — хай буде так… Твій розум тікає від мене. Як же мені до нього дістатися? Можливо, коли б я прийшов до тебе темної ночі й заспівав під твоїм вікном:
Він упав на одне коліно й почав шарпати уявні струни на посоху. Співав він зовсім непогано, навіть добре. Мелодію взяв із популярної любовної балади. Глянув на мене, театрально зітхнув, зволожив губи й жалібно затягнув далі: