Минула хіба що мить часу. Стільки, скільки займає один подих чи один змиг ока. Кеттрікен запитально глянула на мене. Я вдав, що не помітив цього. Потягся до носа, почухав його. Посовгався на лаві, змінюючи положення.
Знову всівшись, я почекав ще кілька хвилин, тоді зітхнув і знизав плечима, наче просив пробачення.
— Боюся, що не розумію цієї гри, — промовив я.
Мені вдалося викликати її роздратування.
— Це не гра. Ти не мусиш ні розуміти, ні «робити» це. Просто зупини все інше й будь.
Я влаштував показ чергового зусилля. Нерухомо посидів кілька хвилин, потім почав неуважно крутити манжет, аж доки вона не подивилася на мене. Тоді я опустив очі, наче соромлячись.
— Свічка так солодко пахне, — похвалив я її.
Кеттрікен зітхнула.
— Дівчина, яка їх робить, дуже тонко відчуває запахи. Майже вміє перенести мене в мої сади, оточивши їхніми пахощами. Регал приніс мені одну з її свічок із запахом жимолості, а тоді я сама вже шукала її виробів. Вона тут за служницю, не має ні часу, ні засобів, щоб зробити їх більше. Тож я вважаю, що мені поталанило, коли вона пропонує мені їх.
— Регал, — повторив я. Регал розмовляє з Моллі. Достатньо з нею знайомий, щоб знати про її свічки. Це все стиснуло мене кліщами передчуття.
— Моя королево, схоже, я відвертаю вас від ваших справ. Це суперечить моїм бажанням. Чи можу я тепер вас покинути, повернувшись знову, коли ви запрагнете товариства?
— Ця вправа не виключає товариства, Фітце Чівелрі. — Вона сумно глянула на мене. — Може, ти спробуєш знову відпустити себе? Якусь мить я думала… Ні? Що ж, дозволяю тобі піти.
В її голосі я почув жаль і самотність. Тоді вона випросталася. Вдихнула й повільно видихнула. Я знову відчув, як її свідомість тремтить у мережі. «Вона має Віт, — подумав я. — Не сильний, але має його».
Я тихо вийшов з її кімнати. Трохи кумедно було думати, що сказав би на це Барріч, якби дізнався. Куди менш кумедним було усвідомлення, що я можу насторожити її, сягаючи назовні Вітом. Я подумав про нічні полювання з вовком. Чи не почне невдовзі королева нарікати на дивні сни?
Мене охопила холодна впевненість. Мене можуть викрити. Я дуже довго був надто необережним. Знав, що Барріч відчуває, коли я використовую Віт. А якщо й інші таке можуть? Мене звинуватили б у тваринній магії. Я твердо відновив своє рішення. Завтра це зроблю.
Розділ 11
Самотні вовки
Блазень назавжди зостанеться однією з найбільших таємниць Оленячого замку. Можна навіть сказати, що про нього не відомо нічого. Його походження, вік, стать і раса були предметом здогадів. Найдивнішим було те, як настільки публічна персона зберегла таку ауру приватності. Питання, що стосуються блазня, завжди будуть численнішими за відповіді. Чи він колись володів якимись містичними силами, якимись знаннями, якоюсь магією, чи це тільки завдяки його швидкому розуму та гострому язику здавалося, наче він знає все ще до того, як воно настане? Якщо він і не знав майбутнього, то справляв таке враження, а завдяки своїй тихій передбачливості спонукав багатьох з нас допомогти йому формувати майбутнє так, як він вважав це за належне.
Біле на білому. Вухо здригнулося, і цей хвилинний рух виявив усе інше.
Ти бачиш? — підказав я йому.
Я чую.
Я бачу. — Я перевів очі в бік здобичі. Жодного іншого руху не було. Але досить і цього.
Я бачу! — Він стрибнув, кролик рвонувся, а Вовчук, грузнучи у снігу, погнався за ним. Кролик легко мчав по невтоптаному снігу, тимчасом як Вовчуку доводилося провалюватися, кружляти й перестрибувати через замети. Невловимий кролик тікав: туди, сюди, довкола дерева, довкола купи кущів, в ожину. Чи там він і сховався? Вовчук з надією принюхався, але густі колючки змусили його відвести свого вразливого носа.
Втік, — сказав я йому.
Ти певний? Чого ти мені не допоміг?