Багато мишей!
Знаю, — завагався я, а затим змусив себе додати: Ти тут не голодуватимеш.
Він різко підняв носа від кутка, який саме обнюхував. Ступив кілька кроків у мій бік, тоді зупинився, стоячи на негнучких лапах. Його очі зустрілися з моїми й так застигли. У їхній темряві чаїлася дикість. Ти мене тут покидаєш.
Так. Тут багато їжі. Я невдовзі повернуся, аби впевнитися, що все гаразд. Думаю, що все буде добре. Ти навчишся полювати сам. Спершу на мишей, потім на більшу здобич…
Ти мене зраджуєш. Ти зраджуєш зграю.
Ні. Ми не зграя. Я відпускаю тебе на волю, Вовчуче. Ми стаємо надто близькими. Для нас обох це недобре. Я вже попереджав тебе, колись давно, що не буду зв’язуватися. Ми мусимо жити нарізно. Краще тобі піти самому, щоб стати тим, ким ти повинен бути.
Я повинен був стати членом зграї. — Він зміряв мене поглядом. — Чи ти мені скажеш, що тут є вовки і вони приймуть мене до своєї зграї?
Я був змушений відвести погляд. Ні. Тут немає вовків. Треба подорожувати багато днів, аби дістатися місця настільки дикого, щоб там могли вільно бігати вовки.
То що ж тут є для мене?
Їжа. Свобода. Твоє власне життя, незалежне від мого.
Самотність. — Він вищирив на мене зуби, а тоді зненацька відвернувся. Підходячи до дверей, обійшов мене широким кругом. — Люди. — Він глузував. Ти справді не зграя, а людина. — Він зупинився у розчинених дверях, щоб озирнутися на мене. — Люди вважають, що можуть розпоряджатися життям інших і не бути зв’язаними з ними. Ти думаєш, що сам вирішуєш, буде між нами зв’язок чи ні? Моє серце належить мені. Віддаю його тому, кому захочу. Не віддам його тому, хто мене відкидає. Не слухатимуся того, хто уникає зграї та зв’язку. Думаєш, залишуся тут і нюшитиму в цій людській норі, ловлячи мишей, що прийшли сюди по людські недоїдки? Або й сам зроблюся мишею і доїдатиму людські відходи? Ні. Якщо ми не зграя, то ми не родичі. Я тобі нічим не зобов’язаний, а вже найменше послухом. Я тут не залишуся. Житиму так, як мені подобається.
Хитрість у його думках. Він щось приховував, але я розгадав. Зробиш, що захочеш, Вовчуче, крім однієї речі. Не підеш за мною до Оленячого замку. Це я тобі забороняю.
Ти забороняєш? Ти забороняєш? Забороняй вітрові віяти на твоє кам’яне лігво або траві рости довкола нього. Маєш таке саме право. Ти забороняєш!
Він пирхнув і відвернувся від мене. Я укріпив свою волю і востаннє озвався до нього:
— Вовчуче!
Я сказав це людським голосом. Він здивовано озирнувся на мене. Його малі вуха нашорошилися на звук. Ще трохи — і вищирився б на мене. Але перш ніж устиг, я його відштовхнув. Я завжди це вмів, інстинктивно, це так, як вихопити пальця з вогню. Це була сила, яку я використовував, але рідко, бо якось Барріч обернув її проти мене, і я не завжди їй довіряв. Це не був такий поштовх, до якого я вдався, коли він сидів у клітці. У цей поштовх я вклав енергію, ментальне відштовхування стало майже фізичною силою, що змусила його відскочити від мене. Він плигнув назад, а потім став на снігу, розставивши ноги, готовий до втечі. Його очі були вражені.
— ЙДИ! — крикнув я до нього людським словом, а в той же час знову відштовхнув його кожною часточкою Віту, яку мав. Він утік, незграбно стрибаючи і продираючись крізь сніг. Я тримався у власних межах, заборонив собі піти за ним думками і впевнитися, що він не зупинився. Ні. З цим я покінчив. Відштовхування було розірванням цього зв’язку, не тільки моїм виходом з нього, а й скасуванням усього, що його в’язало зі мною. Відтятий. І краще дозволити йому бути таким. Однак коли я стояв, утупившись у пляму чагарнику, де він зник, то відчув порожнечу, таку, як холод, як пекучий свербіж по тому, що було втрачене, чого забракло. Я чув, як люди кажуть таке про ампутовану кінцівку. Фізичне шукання частки, яка назавжди відійшла.