Я покинув хатку й рушив у дорогу додому. Що далі я йшов, то більше боліло. Не фізично, але це єдине доступне мені порівняння. Щеміло так дико, наче мені здерли шкіру з м’ясом. Це було гірше, ніж тоді, коли Барріч забрав Нюхача, бо цього разу я сам так собі зробив. Полудень на спаді здавався більш морозяним, ніж темрява перед світанком. Я намагався пояснити сам собі, що не соромлюся. Зробив те, що було необхідним. Як у випадку Віраго. Я прогнав цю думку. Вовчуку буде добре. Краще, ніж коли б він зостався зі мною. Що ж то за життя для дикого звіра: десь ховатися, перебуваючи завжди під загрозою викриття чи то замковими собаками, чи то мисливцями, чи будь-ким, хто міг його помітити? Він буде відособленим, буде самотнім, але живим. Наш зв’язок розірвано. З’явилася вперта спокуса спробувати пошукати довкола себе, перевірити, чи я ще можу відчути його, промацати й довідатися, чи наші свідомості можуть торкнутися. Я суворо заборонив це собі й запечатав свої думки від нього так сильно, як тільки міг. Це кінець. Він не піде за мною. Не піде після того, як я так його відштовхнув. Ні. Я йшов, відмовляючись озирнутися.
Коли б я не так глибоко поринув у думки, не зосередився на внутрішній ізоляції, щось би мене, можливо, попередило. Але сумніваюся. Віт ніколи не можна було вжити проти перекованих. Не знаю, чи це вони мене переслідували, чи я випадково наткнувся на їхню криївку. Я довідався про них у ту мить, коли щось важке вдарило мене в спину і я звалився обличчям униз. Спершу я думав, що це Вовчук, що він повернувся всупереч моїй вимозі. Я перевернувся і майже підвівся, коли ще один ухопив мене за плече. Перековані, троє мужчин, один молодий, двоє більших, колись мали добре розвинуті м’язи. Мій мозок швидко це записав, класифікуючи їх так акуратно, наче це була одна з вправ Чейда. Один, великий, був із ножем, два інших мали киї. Порваний і брудний одяг. Обличчя почервоніли й полущилися від холоду, бороди брудні, волосся збите в ковтун. Покриті синцями й порізами. Билися між собою чи ще до мене напали на когось іншого?
Я вирвався з їхнього затиску й відскочив назад, намагаючись якомога далі віддалитися від них. При поясі я мав ножа. Це не був довгий клинок, але це все, що я мав. Я думав, що сьогодні не потребуватиму жодної зброї. Був певний, що поблизу Оленячого замку вже немає перекованих. Вони оточили мене широким колом, а я опинився в його центрі. Дали мені змогу витягти ножа. Він їх не тривожив.
— Чого ви хочете? Мого плаща? — Я розстебнув застібку й дозволив йому впасти. Чиїсь очі простежили падіння плаща, але жоден не кинувся за ним, як я цього сподівався. Я пересунувся, повернувся, намагаючись бачити всіх трьох, щоб ніхто не став цілком невидимим, опинившись позаду. Це було нелегко. — Рукавички? — Я зірвав їх із рук, кинув обидві в бік того, хто здавався наймолодшим. Він не впіймав рукавичок, давши їм упасти біля своїх ніг. Усі троє порохкували, човгали, погойдуючись і спостерігаючи за мною. Ніхто не хотів нападати першим. Знали, що в мене є ніж, тож хто б не пішов першим, наткнеться на лезо. Я ступив крок чи два до розриву в їхньому кільці. Вони пересунулися, щоб перекрити мені шлях утечі.
— Чого ви хочете? — гарикнув я. Обертався, намагаючись глянути на кожного, і на мить зазирнув одному в очі. У цих очах було не менше дикості, ніж у Вовчука. Але не чистої дикості, а злиденності фізичної незручності та бажання. Я втупився в нього, а він закліпав.
— М’яса, — пробурмотів він, наче я витиснув із нього це слово.
— Я не маю м’яса й жодної іншої їжі. Нічого від мене не дістанете, крім бійки!
— Ти, — висапнув інший у пародії на сміх. Невеселий, позбавлений почуття сміх. — М’ясо!
Я на мить загаявся, одну зайву мить дивився на нього, бо інший зненацька плигнув мені на плечі. Охопив мене передпліччями, затиснувши одну з моїх рук, а потім раптово і страшно його зуби вп’ялися в мою плоть, там, де шия стикається з плечем. М’ясо. Я.
Мене охопив непідвладний свідомості жах, і я кинувся в бій. Бився так, як тоді, коли вперше змагався з перекованими, з бездумною жорстокістю, що не поступалася їхній власній. Природні стихії були моїм єдиним союзником, бо перекованих виснажив холод і голод. Через холод їхні руки були незграбними, але, хоча всі ми перебували під владою шаленства виживання, я принаймні був молодим і сильним, а вони вичерпані жорстокістю свого теперішнього існування. Я залишив шматок свого тіла в зубах першого нападника, але ривком звільнився від нього. Це я пам’ятав. Решта зосталася неясною. Я не можу переповісти все до ладу. Зламав свого ножа об ребра молодого. Пам’ятаю великий палець, що намагався видовбати мені око, і клацання, з яким я виламав його із суглоба. Доки був зайнятий змаганням з одним, інший бив мене києм через плечі, аж доки я не ухитрився розвернути його напарника під удар. Не можу згадати, чи відчував біль тих ударів, а кусана рана на шиї здавалася мені лише теплим місцем, з якого текла кров. Не помічав завданої мені шкоди, не лякався свого прагнення повбивати їх усіх. Я не міг перемогти. Їх було надто багато. Молодий лежав на снігу, кашляючи кров’ю, але один зі старших тим часом душив мене, а другий намагався вирвати клинок, що застряг у моєму тілі та рукаві. Я відбивався, молотячи ногами, даремно намагаючись хоч якось дістати нападників, а краї світу чорніли, небо починало обертатися.