Брате!
Він налетів, скрегочучи зубами, врізався усією своєю вагою у нашу сплутану бійкою групу як бойовий таран. Ми всі звалилися на сніг, а удар настільки послабив стиск перекованого, що я зумів зі свистом втягти в легені повітря. У голові у мене роз’яснилося, і раптово знову з’явилася сила битися, незважаючи на біль і рани. Присягаю, що я бачив себе збоку: обличчя багряне від спроби задушення, кров так і юшить, просочуючи одяг, і її запах доводить до шаленства. Я вишкірив зуби. Вовчук ухопив одного й відтягнув від мене. Атакував його зі швидкістю, непосильною жодній людині, кусаючи, шарпаючи і знову відстрибуючи, перш ніж руки перекованого змогли вхопитися за вовчу шерсть. Раптом вовк відскочив.
Знаю, що я відчув, коли щелепи Вовчука зімкнулися на горлянці його противника. Відчув, як смерть тріщить у моїх щелепах, відчув сильний потік крові, що залила мені морду й потекла по щоках. Я труснув головою, мої зуби розривали тіло, випускаючи крізь цей отвір життя на волю зі смердючої оболонки.
Опісля настав час порожнечі.
Потім я сидів на снігу, спершись спиною об дерево. Вовчук лежав у снігу неподалік від мене. Його передні лапи були закривавлені. Він їх вилизував: обережно, повільно, ретельно.
Я підніс рукав до свого рота й підборіддя. Обтер кров. Це була не моя кров. Зненацька я опустився навколішки, нахилився до снігу, виплюнув щетину, тоді виблював, але навіть кислота моєї жовчі не могла змити з моїх губ плоті й крові мертвого чоловіка. Я глянув на його тіло, відвів очі: горлянка була розірвана. Якусь страшну мить я чітко пам’ятав, як прокусив її, як жили його горла напружилися під моїми зубами. Я міцно заплющив очі. Сидів заціпенівши.
Холодний ніс біля моєї щоки. Я розплющив очі. Він сидів поруч і дивився на мене. Вовчук.
Нічноокий, — поправив він мене. — Мама називала мене Нічнооким. У мене в останнього з виводку розплющилися очі.
Він втягнув повітря і раптом чхнув. Оглянув убитих чоловіків. Я неохоче повів очима за його поглядом. Мій ніж забрав молодого, але він не швидко помер. Два інші…
Я вбивав швидше, — тихо зауважив Нічноокий. — Але ж у мене не коров’ячі зуби. Як для свого роду, ти добре впорався.
Він устав і обтрусився. Кров, і холодна, і гаряча, бризнула мені на обличчя. Я перевів віддих, стер її, а тоді здогадався, що це означає.
Ти кровоточиш.
Ти теж. Він витягнув з тебе клинок, щоб всадити його в мене.
Дозволь мені глянути.
Навіщо?
Питання зависло між нами в холодному повітрі. Нас от-от застане ніч. Гілки дерева над головою почорніли на тлі вечірнього неба. Мені не потрібне було світло, щоб його побачити. Та я й не мусив його бачити. Хіба необхідно бачити власне вухо, аби знати, що воно є твоєю частиною? Як не можна зректися частини тіла, так само не можна зректися й Нічноокого.
Ми брати. Ми зграя, — визнав я.
Справді?
Я відчув сягання, намацування, притягання до себе моєї уваги. Я згадав, що вже відчував таке раніше й закривався. Тепер я цього не зробив. Я зосередив на ньому всю мою увагу. Тут був Нічноокий, шкура і зуби, мускули і пазурі, і я його не уникав. Я знав, що меч поранив його плече, і відчував, як він пройшов між двома великими м’язами. Він підгорнув лапу під груди. Я завагався й відчув його образу, завдану цим ваганням. Тож я не зупинявся, а торкнувся його, як він мене. Довіра — не довіра, доки вона не повна. — Ми були настільки близькими, що я й не знаю, хто з нас це подумав. Якусь мить я сприймав світ подвійно, відчуття Нічноокого наклалися на мої. Його нюхом я відчув запах мертвих тіл, його слух сповістив мене про лисів-стерв’ятників, що вже підкрадалися до них, його очі добре бачили й при слабкому світлі. Тоді подвійність зникла, його відчуття були моїми, а мої — його. Ми були пов’язані.