Джоан подумала, що батько дівчини, либонь, був дурнуватим, але це зрештою не мало значення.
— Одного разу, — провадила дівчина, — я заховалася в коморі, а він так рвучко відчинив двері, що я вдарилася спиною об полицю й порізала собі руку, й з неї витекло стільки крові, скільки я ніколи не бачила. Я не могла перестати плакати.
— А він сміявся? — запитала Джоан, не знаючи що їй сказати.
— Ні. Він узяв мене на руки, і я побачила, як йому було погано — він знову й знову просив у мене пробачення, він обгорнув мій поріз паперовим рушником і посадив мене собі на коліна, а я все ще плакала, і він сказав, щоб я була хороброю, а я сказала йому, що не можу, бо з мене витікає кров. Тоді він дістав з шухляди ножа і черкнув лезом себе по руці на очах у мене. А тоді з нього теж потекла кров, і він простяг свою руку й сказав: «Дихай зі мною, моя дівчинко, робімо разом вдих і видих». І я послухалася його. А потім він забинтував обидві руки, мою і свою.
Джоан могла бачити це все. Але вона бачила ту сцену виразніше, ніж хотіла. Вона бачила, як сльози стікають по обличчю Кейлін, і вона, безперечно, мала кіски, коли була маленькою, можливо, із заколками, і Джоан бачила маленьку закривавлену руку й бачила батька, що умисне пустив собі кров.
Вона усміхнулася дівчині. Дівчині, яка бачила чоловіків з рушницями й бачила, як падали мертвими люди. Дівчині, яка покинула свою надійну схованку й вийшла допомогти людям, яких вона ніколи не знала.
— Коли правильно дихаєш, це іноді допомагає, — сказала Джоан.
Кейлін нахилила голову, відкидаючи своє волосся то праворуч, то ліворуч, і на якусь мить цей її рух перестав дратувати Джоан. Це дитяча звичка, подумала вона. Можливо, відчуття розгойдуваного волосся заспокоює її.
— Я хотіла б, аби він був тут, — сказала Кейлін лагідним голосом.
Джоан нахилилася ближче до неї. Це вперше, відколи вони зачинилися в цій кімнаті, дівчина показала, що вона розуміє, де вона є, посеред цієї реальності, що вона відчуває її справжню вагу.
— Розумію тебе, — сказала Джоан.
— А вам хотілося б, аби ваш батько був тут?
Джоан стала підшукувати можливу відповідь на це запитання.
— Ти знаєш, — сказала вона, — у мого батька було багато великих рушниць.
Кейлін тихо засміялася. Джоан відчула, як щось у ній розслабилося, й вона не знала, ця розслабленість була доброю чи поганою.
— Чому у вашому домі саме ти готуєш обід? — запитала Джоан.
— Мама й тато обоє пізно повертаються зі служби, — відповіла дівчина. — А я люблю куховарити.
— Моя дочка пекла тістечка, — сказала вчителька із заплющеними очима. — П’ять або шість шарів. Коли вона була ще маленькою. Як ото роблять їх у пекарні.
Джоан подивилася на жінку, яка здавалася достатньо розслабленою, щоб заснути в будь-яку мить. Її волосся було гладко зачесане й не розкошлане, а її елегантне намисто було ідеально центроване в неї на шиї. Вона була дуже тихою. Можливо, вона молилася. І Джоан було приємно думати, що вони перебувають під чиїмось наглядом і охороною. Що Бог їх не покинув. Їй би хотілося вірити в це. Вона прокручувала цю думку у своїй голові, коли Лінкольн, стрибаючи вгору й униз, з боку в бік — нескоординовані, як у дервіша рухи — впав назад і вдарився об ящик, проти якого вона вже остерігала його.
Кімната яскраво освітилася. Джоан на мить була осліплена й розгубилася, але потім подивилася на сина й побачила, що світло падає точно на його сплутане волосся. Вона кинулася до нього, відтягла його від стіни, водночас потягшись другою рукою до вимикача й вимкнувши непотрібне світло.
Вони знову опинилися темряві.
Вона відчула, як вона важко дихає. Закрила рот, але звук став ще гірший, коли вона стала дихати носом. Знайшла руку Лінкольна, і його пальчики сплелися з її пальцями.
Він не зсунувся з її колін. Вони всі сиділи, чекаючи.
— Світло спалахнуло лише на секунду, — сказала Кейлін після, либонь, найдовшої паузи, яку вона зробила, відколи вони ввійшли в цю кімнату. Джоан була рада почути її голос.
— Це не має значення, — сказала вчителька. — Ми влаштувалися тут добре.
Джоан сподобалося, з яким спокоєм усі зустріли несподівану пригоду.