Вона чекала, що на неї полетять кулі, якщо чоловіки її побачили.
Холодна вода загострила її почуття. Вона усвідомлювала кожен слід руки, який залишала на дні струмка, кожен камінь, об який зачіпалось її коліно, кожен виплеск води на її щоку — усе це наближало її до містка. Вона подумала — якщо вона не помре — вона може здійснити блискучий перехід. Вона зможе дістатися до Лінкольна ось так, пливучи без жодного звуку. Нехай тільки чоловіки проминуть її, і вона потім попрямує вниз по струмку й знайде Лінкольна.
Вона дісталася до містка за кілька секунд, а потім обернула своє тіло й підпливла під нього. Її волосся торкалося дощок. Їй не стало тепліше, й вона обхопила руками свої коліна. Щось залоскотало їй руки — водорості? — і вона була невдоволена, що нічого не бачить під поверхнею води, але це означало, що й терористи нічого не побачать під нею.
Вона не чула жодного звуку, крім дзюрчання води. Вона присіла нижче. Сидіти у воді було тепліше, аніж сидіти на повітрі. Місток був вигнутий аркою, і вона намагалася виглянути у півколо між дерев’яним настилом та водою.
Ось вони підійшли: вона побачила дві пари ніг на березі струмка. Вона не могла побачити нічого вище від їхніх колін, бо її зір упирався в місток. Одна пара ніг перестрибнула через струмок довгим легким стрибком, одна нога ступила на протилежний берег, потім друга. Вона зраділа, що він або не помітив містка, або подумав, що він був надто низько під ним, аби завдавати собі клопоту переходити через нього. Вона чекала, коли стрибок зроблять наступні двоє ніг, але вони не рухалися.
Стрибай, подумала вона. Стрибай.
Але другий терорист не перетнув струмка. Натомість перший переступив назад — його покликали? — й підступив до другого чоловіка, схоже, вони розмовляли.
Вона не думала, що вони там стояли б, якби помітили її. Хіба що в них досі йдеться про гру. Вона занурилася глибше, обернувши голову так, щоб її щока пірнула під воду, й вона краще бачила їх обох. Вони дивилися вбік від неї, й один із них мав товсте тіло й мішкувату постать Роббі Монтґомері. Другий був менший і мав вузькі плечі. Друг Роббі, припустила вона.
Отже, всі вони тут, подумала вона. Усі троє.
Десь далеко від них дівчина, і вчителька, і Лінкольн, і безликий монстр у металевому обладунку, і, припустила вона, поліція. Далеко також лежить у сміттєвому баку горласте немовля, й кудись забігла його мати. Джоан подумала про свого сина, про його пластикових людей і про те, що часто вони опиняються не там, де ти сподіваєшся їх побачити. Іноді Тор падав за подушку, а Залізний Чоловік ставав зіркою твоєї вистави. Іноді від Джокера відламується рука, й у ролі негідника ви використовуєте Отруйний Плющ. Ви все змінюєте. Усе обмірковуєте наново.
Чоловіки перебували від неї не далі як за двадцять футів. Вона згадала, що десь залишила свою сумочку. Її почало тривожити переохолодження. Пригадала, як дядько розповідав їй про те, як ще підлітками він та його найкращий друг Ларрі їхали через міст на річці Теннессі, а жінка, яка їхала в протилежному напрямку, звернула на їхню смугу. Їхній автомобіль ударився об поручень мосту, й обидва хлопці вилетіли в річку, пробивши вітрове скло. Тобі було боляче, коли ти побив вітрове скло? запитала вона. Тобі було боляче, коли ти вдарився об воду? Ти дістав до дна? Дядько не міг відповісти на всі її запитання. Він не пригадував нічого від тієї миті, коли завищали гальма й він ударився головою об вітрове скло, й до тієї, коли він, босий, без черевиків на ногах, вийшов на берег річки. Черевики спали з твоїх ніг, коли ти плив? Чи коли ти летів у повітрі? Вона була зачарована тим, щó він їй міг розповісти про відчуття грязюки між своїми пальцями, про те, що жінка за кермом іншого автомобіля мала біле волосся, але він не міг розповісти їй про ті подробиці, які здавалися їй дуже суттєвими. Вона уявляла собі, що й сама була там і бачила ті подробиці, яких він не міг пригадати.
Ти врятував Ларрі? запитувала вона його. Ти кликав на допомогу?
Я там лежав, відповідав він їй. Я лежав там у багнюці й спостерігав.
Її думки знову кудись відлетіли. Її мозок закляк. І ноги її заклякли також, заклякли настільки, що вона боялася, що не зможе стояти, а тим більше йти. Вона нічим не допоможе Лінкольну, якщо не зможе йти.
А проте чоловіки досі стояли там.
Ні, вони розійшлися й почали рухатися. Тонкий відступив від води, й Роббі Монтґомері схопив його за руку. Але менший вирвався від нього, й там був ще якийсь рух, не зовсім зрозумілий у темряві, й вона втратила з очей малого хлопця.
Роббі постояв якусь мить, і вона хотіла спробувати свої шанси пересунутися вниз по течії, але побачила, що підходить хтось іще. Двоє ніг, які ступали дуже обережно, й Джоан упізнала ці худі ноги й тугі джинси навіть до того, як побачила густу масу волосся.