— Ти багато про що забуваєш.
— Що, наприклад?
— Раніше ти говорив інакше. Ти казав так: якщо янкі тебе схоплять, то ти потягнеш за собою всіх. Цитата, може, й не зовсім точна, але у твоєму барвистому стилі. Так ось, muchacho: все складається так, що...
— Ти роззирнися навколо. Вавилон упав? Ні? Льюїсе, що ти взагалі думаєш? Ти реально вважаєш, що вони можуть знайти на мене управу? Після того як вони розтрубили про все у великій газеті, зібрали величезну зграю репортерів на конференцію, де розпиналися, що виграли війну з наркотиками, — після всього цього, поглянь, як швидко вони на все наплювали. Бо до них дійшло, що мене не спинити. Усе це вивергання лайна наверх — лише заради того, щоб здавалося, ніби Роналд Рейґан, а за ним і Джордж Буш рятують дорогоцінних білих дівчаток від долі чорних крек-шльондр. От побачиш: щойно я розберуся з цією довбаною справою з янкі, я повернуся в Копенгаген — так, наче нічого й не було. І я, Льюїсе, пам’ятатиму своїх друзів. Як і тих, хто лишили мене гнити, — бо вбити мене їм не вдалося. Я пам’ятатиму, Льюїсе. Меделянський картель теж не забуде.
— А ти впевнений, Джозефе, що це не вони мене прислали?
Як завжди, на обличчі Джосі зчитати нічого не можна. Треба дивитися на його руки — на те, як у нього, ось так, як зараз, стискаються кулаки, як напружуються і злегка сутуляться плечі, ось так як зараз, як він вдихає і плавно, носом видихає повітря, як зараз, а спина розпрямляється, кам’яніючи. Відчувається, що ці слова потрапили в ціль. І ось він вимовляє так тихо, що я мало не прошу його повторити:
— Тебе прислав Меделянський картель?
— Ти ж знаєш, я не можу сказати. Але серйозно, Джозефе, це вже не важливо. За великим рахунком. Усе це. Те, що ти кажеш мені, що можеш зробити, пропонуєш угоду. Але ти ж знаєш, брате, як робляться справи. Якби вони все ще хотіли домовитися, то прислали б когось іншого. Не мене.
— Звісно.
— Я з ними розмов не веду, вони зі мною теж. Я не передаю тобі від них звісток, так само як і від тебе — їм. Так уже все влаштовано. Якщо Доктор Лав приїхав до тебе в гості, малий, отже, уже занадто пізно.
— Треба було відрубати тобі руку.
— Може. І все ж я дам спокій твоїй маленькій династії.
— Як я дізнаюся, що ти не вб’єш мого сина?
— Уже ніяк. Але якщо за ним хтось з’явиться — не обманюймо себе, ти ж знаєш, що рано чи пізно це станеться, — то, в кожному разі, це буду не я.
Він дивиться на мене довго й пильно. Мабуть, усе обмірковує, хоча обличчя абсолютно непроникне.
— Тримай Юбі далі від мого сина.
— Не думаю, що йому є якесь діло до твого сина, але я відправлю йому звісточку. І він мене послухається.
— Чому?
— Ти знаєш чому.
— Гей!
— Що таке?
— Як думаєш, наш «містер ЦРУ» ще не з’ясував, що я знаю іспанську?
— Господи, Джосі, знайшов про що питати. Ні... До речі, його синочок тепер у безстроковій відпустці — після того як у Ботсвані сильно побив місцеву дівчину. А наш Луїс Джонсон виявився таким лайном, що Контора дозволила місцевим копам затримати його чадо на чотири доби, перед тим як почали вимагати його звільнення.
— От же бомбоклат.
— Точно! Усе б віддав, щоб на власні очі це побачити.
— Ти, мабуть, і глушника з собою не прихопив.
— Без зброї.
— Без?
— Для Джосі Вейлза хочуть чогось більш драматичного.
— Господи!.. Докторе Лав, для цього треба підірвати всю в’язницю.
— Турбуєшся про інших? Як мило. Але бомба теж не підходить. По-перше, треба возитися з установленням. А по-друге — хоча другого нема — це все одно було б занадто.
— Який сьогодні день?
— Дідько його... Чекай. Двадцять друге березня. Так, двадцять друге березня.
— Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.
— Джозефе, а коли твій день народження?
— Шістнадцятого квітня.
— Овен. Довбана астрологія.
— Як гадаєш, чи з’являться довжелезні некрологи, щоб усі плакали, коли про мене зніматимуть фільм?
— Друже, я б на це не сподівався.
— То як...?
— Та ти не переймайся.
— Як?
Я підходжу до ґрат і простягаю руку:
— Ковтни їх.
— Це що ще за бомбоклат?
— Просто ковтни.
— Ні. Відвали.
— Джозефе, налий водички і ковтни оці срані пігулки.
— Це що за довбані какавельки?
— Mijo, послухай. Мені чітко дали зрозуміти, що ти повинен помучитися. Я не з тих, хто порушує інструкції, але цього разу я їх порушую.
— А швидко завалити ніяк не можна?
— Ні.
— І як діють ці пігулки? Як чари, що звільнять мене від мук?
— Ні. Як чари, від яких тобі стане байдуже.
— Г’споди Ісусе, Льюїсе... Г’споди Ісусе, Господи Ісу...
— Друже, припини, між нами не місце сентиментам. Не тут і не тепер.
Він бере пігулки і відходить назад у темряву. З крана тече вода. Чути, як наповнюється кружка, але не чути, як він п’є. Ось він повертається, бере матрац і кладе його на ліжко. Знову дивиться на мене і лягає на спину. Я дивлюся, слухаю його розмірене дихання, вдих-видих, вдих-видих, як він витріщається на стелю. Він лежить на спині, зі схрещеними на грудях руками, і я хочу йому сказати: «Mijo, не варто поводитися, наче ти вже в труні». Але з цією людиною я вже так наговорився з сімдесят шостого року, що більше вже нема чого казати.
— Скільки ще?
— Уже недовго. Не мовчи.
— Льюїсе...
— Так, mijo.
— Я іноді про нього думаю.
— Про кого?
— Про Співака. Про ту пісню, що вийшла вже після його смерті. «Солдати бафало». Наводить мене на думки.
— Мені вже п’ятдесят два — застарий для думання. Шкодуєш, що намагався його вбити?
— Що? Ні. Шкодую тільки, що він страждав. Загинути від пострілу було б значно легше. Іноді мені здається, що таких, як він і я, ріднить, мабуть, те, що називається «приреченість». Хай би що ми починали, воно може закінчитися тільки з нашою смертю. Не забувай, що ось цей чоловік з гето мав неабиякий розум.
— Джозефе, це про мене забудуть. Згадай: я ж ніби й не існую.
— Докторе Лав, а ось я б хотів, щоб знову був сімдесят шостий рік. Ні, краще — сімдесят восьмий.
— Що такого грандіозного було в сімдесят восьмому?
— Та все, братчику. Усе. Ми ж із тобою...
Для того щоб він вирубився, було достатньо однієї пігулки, але я не збирався ризикувати. Тож чекаю ще двадцять хвилин, після чого дістаю з кишені ключ і відмикаю двері камери. Усім відомо, що кажуть про поранених левів у клітках.
Одинадцять
спершу про тих крекерів навіть з насолодою читав. Мовляв, треба ж таке, хтось цих покидьків ще й за людей вважає, а всі ці історії про повернення до «людської подоби» дадуть білим жінкам привід зайвий раз поговорити про те, які вони зворушені й подібне лайно. Але потім ти сам усе споганив, бо почав гратися в детектива.
У відповідь я мовчу. Я не дивлюся ні на нього, ні на Рен-Доґа, ні на підлогу та «Нью-йоркер», що ось-ось вислизне з рук.
— Для того, хто не знає, чи протягне він ще десять хвилин, тримаєшся ти, як кажуть білі, нахабно.
— Схоже, білі викликають у тебе надзвичайну цікавість.
— У мене взагалі багато що викликає цікавість. Приміром, як я вже питав, де в тебе в цій частині про вбивство номер чотири?
— Ти хочеш, щоб я відповів?