Мерці ніколи не перестають говорити, і живі інколи їх чують. Іноді, якщо вправно підловити сонного під час тріпотіння повіками уві сні, він може навіть відповісти тобі, і спілкуватиметься з тобою, — аж поки його дружина не дасть йому ляпанця по щоці. Та мені більше до вподоби слухати тих, хто помер до мене. Я бачив людей у рваних штанях і закривавлених сюртуках, і вони теж щось кажуть, але замість слів з їхніх вуст цебенить кров; святі небеса, повстання рабів було таки мерзенним ділом, і королеві, звісно, доводилося придушувати ці повстання, вдаючись до жорстоких розправ відтоді, як справи у Вест-Індської компанії пішли під укіс, на відміну від Ост-Індської; і скільки ж тоді негрів полягло; хай воно все сказиться! — через ці теревені я, здається, неправильно склав ліву половину свого обличчя. Бути мертвим — це розуміти, що «мертвий» — не те ж саме, що «зниклий», що ти просто перебуваєш на просторах долин смерті. Час не зупиняється. Ти бачиш, як він рухається, але сам ти, як і раніше, залишаєшся нерухомим — як картина з усмішкою Мони Лізи. На цих просторах розтяте триста років тому горло і смерть двохвилинної давності в дитячому ліжечку — означає те ж саме.
Якщо не стежити за тим, як ти спиш, то ти знову побачиш себе таким, яким тебе знайшли живі: долі, з баняком — як розбитий гарбуз, права нога підвернена аж за спину, а обидві руки зігнуті так, як руки згинатися не можуть, — і з висоти, з отого балкона, я скидаюся на мертвого павука. Я бачу себе звідти — згори, і звідси — знизу, так, як бачив мене мій убивця. Мертві повторно проживають той же порух, ту ж дію, той же крик, знову й знову; це наче поїзд, що ніколи не стишує рух, доки не сходить з рейок; уступ тієї будівлі на шістнадцятому поверсі; багажник автомобіля, звідки вийшло все повітря. Тіла рудбоїв[14], що здуваються, як гумові кульки, від п’ятдесяти шести сталевих куль.
З власної волі так не падає ніхто. Я знаю. І я знаю ці відчуття, знаю, на що це схоже — коли тіло пролітає у вільному падінні весь шлях донизу, а ти хапаєшся за згустки пустоти і молиш один раз, тільки один-однісінький проклятий раз: «Господи Ісусе, сучий ти сину зроби ж так, щоб за повітря можна було зачепитися!» І ти падаєш у п’ятифутову яму чи на мармурову підлогу на глибині шістнадцять футів, і ти все ще борешся, але підлога піднімається і врізається в тебе, бо втомилася чекати крові. І ось ми прокидаємося, такі ж мертві, як і до того: я — розчавлений павук, він — обвуглений тарган. Особисто я про труни не пам’ятаю нічого.
Слухайте.
Живі чекають і дивляться, бо вони, дурні, вважають, що мають час. А мерці навпаки — дивляться і чекають. Якось я спитав свою вчительку в недільній школі: якщо небеса — місце для вічного життя, а пекло — протилежність до небес, то що робить пекло пеклом? «Такі маленькі руді нечупари, як ти», — сказала вона. Вона й досі жива. Я бачу її в будинку для літніх людей «Івентайд», кволу, здитинілу на розум, без гадки, як її звуть, і говорить вона таким м’яким скреготом, що ніхто й не чує її скарг, як вона боїться сутінок, коли щури наступають на пальці її ніг. Я бачу не тільки це. Варто мені нагострити зір, глянути трохи ліворуч — і стає видно країну, все таку ж, якою вона була, коли я її покинув. Вона ніколи не змінюється. Як і люди, довкола яких я сновигаю: вони точно такі ж, як і тоді, коли я їх залишив, старіння не робить їх іншими.
Чоловік, який був батьком нації, мені здавався ріднішим за мого власного; почувши про мою смерть, він голосив, мов невтішна вдова. Допоки не зійдеш зі світу, не взнаєш, що людські сни пов’язані з тобою, а як помреш, то тобі лишається тільки дивитися, як помирають інші — повільно, кінцівка за кінцівкою, система за системою. Проблеми з серцем, цукровий діабет, хвороби з важковимовними назвами, що вбивають повільно. Через них тіло — з кожним кроком усе швидше й нетерплячіше — рухається до смерті, частина за частиною. Він ще доживе до того часу, коли його проголосять національним героєм, а помре єдиним, хто вважатиме, що зазнав невдачі. Ось що відбувається, коли ти втілюєш сподівання та мрії в одному собі. Стаєш просто метафорою.
Це історія про вбивства кількох хлопців, які нічого не значили для світу, того світу, що й досі обертається, — але кожен з цих хлопців передав мені нудотно-сморідний запах того чоловіка, який мене вбив.
Перший з них — кричить мигдалинами, але крик застрягає на виході з горла, між розчахнутими щелепами: там стирчить затичка, що смердить блювотинням. Хтось був міцно зв’язав йому за спиною руки, та вони вже не напружені, бо вся шкіра стерлася, а мотузка наситилася кров’ю. Він нестямно дриґає обома ногами, бо права прив’язана до лівої; він брикається ними так, що здіймає бруд на п’ять футів угору, потім на шість, і ось він уже не може звестися — під потоком із бруду, багна й каміння, що летять на нього згори. Один камінь розквацює його носа, інший потрапляє в око, і воно вибухає, а він кричить, але крик, добігши лише до кінчика його язика, знову котиться вниз — відригом, а бруд ллється — як приплив, і бруду все більше й більше, і він уже не бачить пальців своїх ніг. А потім він прокинеться — такий же мертвий, але так і не скаже мені свого імені.
Бам-Бам
наю, що м’ні було чотирнадцять. Це я знаю. А ще я знаю, що дуже багато людей дуже багато триндять, особливо Американець. Той ніяк не стулить свою пельку, та ще й щоразу сміється, коли говорить про тебе — говорить чудно, постійно приплітаючи твоє ім’я до інших імен, про які ми ні сном ні духом, типу Альєнде Лумумба — звучить як назва країни, звідки родом Кунта-Кінте[16]. Американець майже завжди ховає очі за темними окулярами, наче він проповідник з Америки, що прийшов до чорних людей. Іноді він приходить сам, іноді — з Кубинцем, і коли один говорить, другий завжди мовчить. Кубинець просто так волинами[17] не розмахує, бо волини, каже він, тоді тре’, коли вони тре’.
Знаю ще, що спав я на розкладачці і що мати моя була шльондра, а мій батько — остання хороша людина в гето. А ще знаю, що ми вартували біля твого домиська на Гоуп-роуді кілька днів, аж поки ти не вийшов до нас поговорити, та з таким виглядом, типу ти — Ісус, а ми всі тут — Юди, і ти, такий, кивнув, мовляв, робіть що надумали. Я от тільки не пам’ятаю, чи сам тебе бачив чи хтось казав м’ні, що він тебе бачив, то ж я й подумав, що і я міг бачити оту картину: як ти швидко вийшов на задній ґанок, жуючи шматок бредфрута, і тут нізвідки з’являється вона, наче в неї десь тут якесь серйозне діло серед ночі, і вона типу шокована, дуже шокована, що ти без одягу, а потім вона потяглась до твого фрукта, як голодна, і — хоча расти[18] не люблять шльондр — ви удвох віддалися опівнічному рейву; і я теж захопився й почав рейвувати — чи від того, що чув, чи від того, що бачив. А потім ти написав про це пісню[19]. Чотири дні поспіль, о восьмій ранку і четвертій по обіді, за коричневим конвертом до тебе приїжджає той самий хлоп з Бетонних Джунглів на тому ж бабському зеленому скутері, — аж поки його не завертає новий наряд охорони. Про цю справу ми теж знаємо.
14
Рудбої (руді) — представники молодіжної субкультури, поширеної на Ямайці в 1960-ті роки; її атрибутами були агресивна поведінка, легкі наркотики і музика в стилях ска та реґі.
15
«Первісні рокери»
18
Раста (растаман, растафарі) — прихильник релігійного руху растафаріанства, що зародився на Ямайці й став згодом світовою субкультурою.