— Ні, я в іншій справі.
Поминули невеликий, акуратно прибраний передпокій і ввійшли в охайну кімнатку. Посередині стояв застелений білосніжною скатертиною круглий стіл, на ньому лампа із зеленим скляним абажуром. Поруч — два м’які стільці, під стіною — старенький диван, оббитий коричневим дерматином. На підвіконнях — букети живих квітів, дві голубі японські вази. Між вікон, що виходили у двір, висіло велике кругле дзеркало, під ним стояв столик, на якому акуратним стосиком лежали зошити, підручники й письмове приладдя.
— Як у вас тут гарно! — глянула Марія на Булавіну, що з явним нетерпінням чекала пояснень.
— Ви прийшли до мене не для того, щоб сказати ці слова, — в її голосі був неприхований докір.
— А хоч би й так! — усміхнулась, як добрій знайомій, Шульгіна.
— Але я поспішаю і не маю часу слухати ваші захоплення.
— Не гнівайтесь, Ніно Федорівно, я прийшла, щоб запитати вас, чи не погодилися б ви здати мені на рік кімнату.
— Чому ж до мене? Зверніться до пана Хрякова, він хазяїн будинку. — Підійшла впритул. — Нарешті. Нарешті, моя люба дівчино. Пробачте, як вас… Марія Львівна? Просто Маша? Ви навіть уявити собі не можете мою радість. Повіриш, вже руки почала опускати, — якось невимушено перейшла на «ти». — Розгубилася, не знала, за що й братись, а тут ще й арешт наших товаришів, боялася, що й мене, а тоді кінець, — вона підвела Шульгіну до дивана, запросила сісти. — В наші ряди проліз провокатор — і невзабарі на конспіративній квартирі арештували двох товаришів. Сищика випадково впізнав зв’язківець із Чернігова — він і повідомив про це, сказавши, що справжнє прізвище провокатора Олександр Круковський — син чернігівського начальника конвойної команди, ротмістра окремого корпусу жандармів. Керівництво нашої групи винесло рішення ліквідувати провокатора, але той, зачувши неладне, вчасно зник. Про місцезнаходження підпільної друкарні він, до речі, не знає, та певне, щось підозрює, і ми боїмося, що не сьогодні-завтра слуги Спиридовича можуть нагрянути. Нам і запропоновано терміново перебратися в безпечніше місце. Ми вже підшукали його майже в центрі міста, на Прорізній, 22, у флігелі будинку члена чорносотенної організації купця Добриніна. Хто додумається шукати там підпільну друкарню? Квартира чудова — дві кімнати, комірчина, а головне — запасний вихід в прохідний двір. Та дуже запущена, бо, бачте, пан Добринін шкодує грошей на ремонт, тому й погодився здати за півціни.
— Відремонтуємо, ще й дякувати буде, — поспішила запевнити Булавіну Марія.
— А кошти?
— Хай це вас не хвилює. Дещо у мене є. Та й спеціальність маю добру — майстра корсетної справи. Так що, дорога Ніно Федорівно, будемо діяти — швидко зробимо ремонт, а там і техніку перевеземо. Отож шукайте добрих майстрів.
— За цим справа не стане.
Домовились, що Булавіна використає свої зв'язки у міській управі — попросить дозволу відкрити корсетну майстерню.
— Ніно Федорівно, хочу порадитись з вами, — не зовсім упевнено сказала Шульгі— иа. — Тут у мене є друзі, товариші по нашій спільній роботі. Зрозумійте мене вірно— стільки не бачились…
— Хто вони?
— Подружжя Кржижановських, Шліхтерів.
— Он які в тебе друзі! І давно з ними знайома?
— Та давненько. Працювали разом тут, у Києві.
— Розумію твоє нетерпіння. Та дивись, як би в халепу не вскочити, бо ці кляті філери дихнути не дають. Так що потерпи трішки. Зустрінеш де — вдавай, що не знайомі…
У місті стояла спека. На вулицях було безлюдно, тільки гуркотів млин Хрякова. А Марія тішилася: вона в тій роботі, про яку думала ще там, в Курську, коли три місяці байдикувала — інакше і не скажеш… Скоріше зустрітися б з Кржижановськими, Шліхтерами! Дуже скучила за Зіною, Женею… Але стривай, Маріє Львівно, не нароби дурниць.
Біля під’їзду одного з будинків на Левашовській вулиці три вантажники, обвішані пасами, крекчучи від напруження, переносили на підводу велику оббиту дерматином канапу.
— Хлопчики, хлопчики, обережно! — метушилася біля них Булавіна.
— Та що ви хвилюєтесь! — сердилися ті, витираючи з обличчя піт. — Все буде гаразд!
«Хлопчиків» — надійних і відданих революції молодих робітників механічного заводу Гретера і Криванека — направило керівництво групи. Вона це знала і все ж бігала, метушилась, навіть гримала на них, щоб не викликати підозри у людей, які проходили мимо, чи у двірника, що стовбичив біля воріт.
За канапою винесли стільці, шафу, матраци, ліжко, два широких столи. І все те було таким важким, що вантажники раз по раз сідали спочивати, розмазуючи по обличчях піт.