З Хрещатика завернули на тополиний Бібіковський бульвар. Їй здавалося, що Київ і кияни не змінилися з часів її дитинства.
Востаннє Шульгіна бачилася з батьком два роки тому. Уявила вечірні луки, що підступали до озера, білясте клоччя туману, що клубочився коло берегів.
Йде вона з батьком вздовж берега вечірнього озера; він розповідає про своє життя і селі, а вона слухає і думає про своє. Над озером крони вікових дубів, а далі — крутосхили, лани й лани, що біжать ген-ген з пагорба на пагорб, перекочуючись зеленими хвилями.
Батько мешкав в невеликій кімнаті старого приміщення, збудованого, певне, ще за часів кріпацтва, — ліжко, стіл, два стільці, шафа для одягу; в суміжній, трохи більшій кімнаті приймав хворих.
Вона привезла його до Києва, повела на Хрещатик, Володимирську гірку, в літній театр Купецького саду, а він розповідав їй про своїх хворих. Скільки себе пам’ятає Марія, батько завжди був потрібний людям — йому писали, приходили до нього вночі, присилали записки.
Коли Шульгіна після вечірки у Кржижановських попрощалася з Андрієм і швидко вбігла на другий поверх до відведеної для неї кімнати (зупинилась у матері своєї подруги по Катерининському інституту), батька не було, тільки записка: «Утік до своїх хворих». У неї тоді з’явилось таке відчуття, що вони бачились востаннє.
А через рік його не стало, навіть провести в останню путь не змогла — пізно дізналася. Ще й тепер при згадці про батька у неї завмирало серце. Коли він приїздив із своєї глушини, починалося справжнє свято. Він розповідав їй про велику честь служити своїм у народу, читав поезії Пушкіна, Шевченка, а найбільше — Некрасова…
Шульгіна розплющила очі — все той же сонячний день, дзвін, будинки, і люди поспішають тополиним бульваром. I стало їй боляче й прикро, на очі навернулися сльози — нема у неї батька, з яким могла б поділитися думками, попросити поради, пригорнутись до нього, як колись у дитинстві.
Фаетон зупинився біля триповерхового будинку дивної архітектури, на стіні якого тьмяніла поржавіла вивіска «Страхове товариство «Саламандра». Незрозуміло, чи то готика, про яку свідчила гостра вежа, чи барокко з напівкруглими пілонами, викладеними кольоровою емаллю; очевидно, підрядчик не міг збагнути, що хотів од нього замовник, — отож його витвір своїм зовнішнім виглядом аж ніяк не вписувався в ансамбль будинків широкого бульвару.
Розрахувавшись з візником, Марія зійшла дерев’яними сходами на третій поверх і одразу ж опинилася перед дверима квартири 25, на яких було прибито дощечку:
МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ЛУЦЬКИЙ.
Зубний лікар.
Під нею на невеликому клапті паперу вказувались прийомні години. Рішуче подзвонила, стараючись цим загасити хвилювання. За дверима почулися швидкі кроки. Відчинилися двері, і миловидна молоденька медсестра, присівши перед Шульгіною в кніксені, лагідно промовила:
— Будь ласка, шановна пані, проходьте. У передпокої, стиха розмовляючи, сиділи дві жінки, а молодик з перев’язаною щокою нервово тупцював на місці, з острахом поглядаючи на двері кабінету. Миловидна сестричка, записавши в журнал прізвище Марії і отримавши плату за візит, запропонувала почекати. Невдовзі добродушний літній лікар запросив її до кабінету. В нього просте селянське обличчя, осяяне мудрістю житейського досвіду, і акуратна борідка клинцем. Привітно глянувши крізь скельця пенсне, показав рукою на крісло. Сонце щедро заливало невеликий, чисто прибраний кабінет — сліпучо-білими були завіски, скатерки, біла шапочка і халат лікаря.
Шульгіна тихо проказала перші слова пароля.
— То чого ж ви прийшли до мене? — примруживши очі, зацікавлено запитав Луцький, а почувши відповідь, усміхнувся самими очима. — Ми вас другий день чекаємо. Мене попередили, що приїде жінка, але, відверто кажучи, я навіть не міг подумати… така тендітна, красива. Як доїхали? «Хвоста» не помітили за собою?
— Дякую. Начебто ні, — проказала з тривогою, а потім упевнено: — А його й не було.
Шульгіна розповіла Луцькому про своє знайомство з Кулябком, показала його візитну карточку. Лікар уважно слухав, посміхаючись з невдалого залицяння пана жандарма, і схвально кивав головою.
— Карточка ще вам знадобиться, — серйозно мовив, коли вона замовкла. — Це добре, що ви її взяли, — у нашій роботі чого не буває. До речі, де ви зупинилися?