Слід зазначити, що за люстрацією 1616 р. Корсунське староство було одним із найприбутковіших у Південній Київщині. Так, Білоцерківське староство давало прибутку 1800 фл., Канівське — 1500 фл., Черкаське — 1315 фл., а Богуславське — 800 фл.[62].
У 1622 р. в Корсунському старостві намітився певний спад у розвитку господарства, але воно, однак, залишалося найприбутковішим у південному регіоні. Якщо 1622 р. Богуславське староство давало прибуток у 4000 фл., Канівське — 4000 фл., Білоцерківське — 2700 фл., Черкаське — 2700 фл.[63], то Корсунське староство давало прибуток старості у 4998 фл. Корсунь давав 2500 фл. оренди з млинів та корчем, а з двох поташних буд — 1500 фл.; Стеблів давав з оренди млинів і корчем 300 фл.; Чигирин давав з оренди млинів 500 фл.; Крилів — 500 фл. з оренди млинів і за перевіз через Тясмин при впаданні його в Дніпро.
У 1622 р. населення Корсунського староства вже платило деякі податки. Корсунські міщани платили чинш (регулярний оброк грошима або натурою) і давали осип (данина зерном). Річний чинш становив 178 фл. 29 грошей. Місто Стеблів давало чиншу 20 фл. Жителі міста Звенигородки сплачували гонове, подушне і шкіряне. Міщани Чигирина, Крилова і Данилової Слободи не сплачували нічого, оскільки у них іще не вийшов термін слободи[64]. Взагалі у 1616—1622 рр. відбувається масове покозачення селян ряду старосте Наддніпрянщини, в т. ч. Корсунського, Богуславського і Черкаського. Селяни відмовлялися виконувати підданські повинності й платити податки[65].
1625 р. ознаменувався для Корсуня і черговою люстрацією, котра зафіксувала зростання Корсунщини і Корсуня зокрема. Так, у Корсунському та Канівському повітах нараховувалось тоді 96 населених пунктів, 4630 будинків, 27 780 дорослих осіб чоловічої статі[66].
Нам вдалося також опрацювати малознану люстрацію Корсунського староства, складену між 1629—1631 рр., яка друкувалася лише у витягах. Повний її текст зберігається в одному з архівів Кракова[67]. Згідно з цим документом Корсунське староство, яке належало Софії Данилович, включало в себе, окрім Корсуня і міст, згаданих у попередніх люстраціях (Данилівка або ж Медведівка, Звенигородка, Крилів, Стеблів, Чигирин), також і м. Лисянку і села Сидорівку та Шендерівку. Люстрація виявила, що Корсунське староство збільшилося (це стосується і території, і кількості населення, зокрема у самому Корсуні нараховувалося вже 2600 будинків), зміцніло економічно (збільшення виплачуваного податку на третину, зростання кількості млинів, поташних буд), але його оборонні споруди й артилерія дещо підупали. Дізнаємося з люстрації, що на Лисянку, Звенигородку і с. Сидорівку висували претензії білоцерківський, богуславський та брацлавський старости. Видно, як посилилася роль козацтва у старостві, люстрація вказує навіть імена деяких козаків — власників млинів. Один із них (Білошапка) ймовірно є той самий Матвій Білошапка, який значиться у Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. разом із синами Андрієм та Кирилом Білошапченками[68]. Як у 1629, так і в 1636 рр. Корсунське староство давало прибуток у 6861 фл. на рік[69]. Пізніше (у 1645 р.), як встановив український історик М. Г. Крикун, Крилів було подаровано Стефаном Кохановським Станіславу Конецпольському[70].
Приблизно така ж економічна ситуація була і в сусідньому Богуславському старостві. Але тут вона ускладнювалася іще через одну обставину. Покійний хорунжий коронний Снопковський, державець Канева й Богуслава, віддав ці староства на два роки в оренду єврею Копелю (Капелю). Щорічно той мав виплачувати з цих обох старосте до польського скарбу 9500 фл., не забуваючи, звичайно, і про свою кишеню. Усвідомивши, яку величезну суму оренди Копель мав викачати з двох старосте, можна зрозуміти причини антиєврейських настроїв під час повстань 30-х рр. XVII ст. та під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. Ці настрої, внаслідок яких євреїв нерідко вбивали повстанці або виганяли за межі України, якщо ті відмовлялися стати православними, мали насамперед соціальні причини. Єврейських орендарів убивали за те саме, за що й польських і українських панів, а зовсім не з нібито притаманного українцям антисемітизму. Адже повстання в Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. і Національно-визвольна війна мали сильну антифеодальну спрямованість, мали також і релігійне забарвлення, і тут, як і скрізь в Європі за часів середньовіччя та раннього нового часу, жертвами повстанців нерідко ставали іновірці (у цьому випадку — католики, уніати, іудеї).
У першій чверті XVII ст. Корсунь став важливим торговельно-ремісничим центром. Особливо активними були його торговельні зв'язки з Запорозькою Січчю. Козаки, які становили переважну більшість населення Корсунщини, наочно довели, що вони й самі здатні розвивати економіку краю, навести лад у громадсько-політичному та культурному житті. Виразно відчувається і зростання ролі Корсуня як релігійного та культурного центру. Очевидно, саме на початку XVII ст. під Корсунем був заснований Свято-Онуфріївський монастир, що стояв на острові р. Рось між селами Гарбузином і Набутовим[71]. Є дані і про відродження цього монастиря вже під час Національно-визвольної війни, причому титарем та покровителем монастиря виступав Григорій Гуляницький, який певний час був корсунським полковником, а пізніше — героєм Конотопської битви 1659 р. У місті також був ряд православних церков, зокрема Св. Іллі, Св. Миколи, Різдва Христова та ін. Козаки з Корсунщини бували у київських монастирях, вносили свої роди у синодики. Так, у «Поменнику» Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря п. п. XVII ст. 12 і 15.08.1631 р. вписано такі роди корсунських козаків, як-от: Прути, Маяки, Олешківські, причому вказано на конкретних представників двох останніх родів відповідно: Федір, Зіновія, Анастасія, Григорій, Тимофій; Леонтій, Катерина, Іван, Марія, Марія, Марія, Ганна, Тетяна, ієромонах Йосиф, ієродиякон Максим, Прокіп. У створеному на підставі цього «Поменника» «Помяннику» (1667 р.) бачимо цей же рід, є тут і ширші згадки про рід Прутів, тобто «Парфения Прутили, козака с Корсуня» (Парфеній, Євдокія, Симеон, Євдокія, Іван, Юліяна, Терентій, Марія, Зіновія, ієрей Стефан). Рід Маяків чомусь тут відсутній, зате є рід «пана Василия Пожеги с Корсуня» (Яків, Василь, Іван, Дмитро, Григорій, Климентій, Любов, Ірина, Євдокія, Агафія, Євфимія, Євфимія, Ксенія, Влас, Федір, інокиня Таїсія, Домникія, Симеон, Мирон, Кіндрат)[72].
У 20-х рр. XVII ст. Корсунщина стала звичайним місцем постоїв Війська Запорозького. Так, напередодні знаменитої Хотинської війни 1621 р. звідси надходила до Варшави та інших міст Речі Посполитої інформація про дії запорожців та ординців. У листі від 14.08.1620 р. львівський підкоморій Войцех М'ясківський писав до київського воєводи Томаша Замойського про морський похід запорожців на чолі з Яцьком Бородавкою (100 човнів), при цьому він посилався на листи «з Корсуня і з Стеблева». Бував у цих краях і гетьман Петро Конашевич— Сагайдачний. До нашого часу дійшов лист, писаний ним зі Стеблева 12 червня 1620 р. (тут і далі датування подій подається за новим стилем) і адресований богуславському підстарості Вільяму. Виявляється, Військо регулярно розташовувало у Богуславі на зимових квартирах артилерію і коней. Цього разу Сагайдачний, знаючи про постійні переходи вояків через Богуслав, пощадив місто й переніс зимові квартири для артилерії на Лівобережну Україну. Богуслав мав нести тільки мінімальні повинності, даючи Війську належний провіант та фураж для коней. Тому Сагайдачний своїм листом просив підстаросту, щоб він наказав панам богуславцям забезпечити належні поставки провіанту й фуражу[73]. До речі, є дані, що з сусіднього Стеблева походив друг і сподвижник Сагайдачного, який став гетьманом по його смерті — Оліфер Голуб[74].
63
Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы (далі — ВУР). — К., 1953.— Т. 1.— С. 37—38.
66
70
72
НБ. — Інститут рукописів. — № 537/1743 С. — Арк. 18 зв.—28,40 зв., 49 зв.—51, 71, 98 зв., 65 зв., 93—93 зв., 106 зв., 125, 128; 538/1744 С. — Арк. 14 зв., 65 зв., 93-101, 106 зв., 125—125 зв., 128;
73
Цей лист надрукований у статті:
74