До речі, 4 тисячі татар і ногайців підійшли під Корсунь і Крилов та деякі інші міста, але вони лише вичікували, не беручи участі в боях проти Речі Посполитої. Одначе все це змусило Потоцького активізувати свої дії. Спочатку його війська блокували повстанців під Боровицею, не даючи їм підходу до води й провіанту. У цій тяжкій ситуації старшина пішла на переговори, віддалившись від черні, що їм дорого обійшлося. Павлюк і чотири його сподвижники вийшли з табору для переговорів, але їх схопили. Тільки Скидан, який не повернувся з Чигирина, а також Гуня й Филоненко врятувалися втечею. Павло Павлюк, Василь Томиленко та Григорій Лихий у кайданах були відвезені до Варшави, де їм після тортур відрубали голови. Після капітуляції повстанців на раді в них були відібрані прапори, гетьманська булава й інші клейноди, причому це здійснив українець за походженням і православний Адам Кисіль. Був під час капітуляції і Богдан Хмельницький. Після цього поляки розбили під Ірклієвом 4-тисячний загін Кизима і взяли у полон його керівника (Кизим теж був страчений у Варшаві). Потім вони вирушили на Лівобережну Україну. Частина повстанців втекла із сім'ями за кордон, у тодішню Московську державу. Так, 18(8).02.1638 р. до Сівська прибула група втікачів, у т. ч. Степан Михайленко з Корсуня[91]. 1 березня 1638 р. у Варшаві розпочався сейм, котрий суттєво обмежив права й вольності Війська Запорозького і зменшив реєстр до 6 тисяч. Тепер козаки вже не могли поселятися ніде на «волості», крім Чигирина, Черкас і Корсуня. Але повстання не припинилось. На початку 1638 р. його очолили Дмитро Гуня і Яцько Остряниця (Острянин). Доля цього, другого етапу повстання, вирішувалася влітку. На початку липня 1638 р. корсунський полковник Филоненко привів до Гуні 2 тисячі повстанців, які зупинилися на правому боці Дніпра. Це була підмога з Корсуня, Чигирина й Черкас. Вона прибула на лівий бік Дніпра, але, прориваючись до козаків в облозі, втратила багато провіанту. Поляки взяли в облогу повстанців на Старці, які опинились у тяжкому становищі. Знову почалися переговори, і польське командування, як і раніше, вимагало видачі керівників. Тоді Филоненко, Гуня й Острянин з невеликим загоном вирвались із оточення і втекли на Січ. Острянин з частиною повстанців рушив на схід, перейшов тодішній кордон з Московською державою і там, у Дикому Степу, поклав початок Слобідській Україні. Отже, повстання зазнало остаточної поразки. Самійло Величко пише, що «підмовивши на задум добрих козаків-молодців і друзів своїх кільканадцять з Філоненком, він, Гуня, звелів їм таємно й ховано... приготувати один дубас», і коли «трактат з польним гетьманом і козаками мав закінчитись через ніч, він, Гуня, з Філоненком, віддерши тієї ночі з деревця королівську хоругву та взявши булаву, ...вийшов з окопу начебто оглядати розставлені від себе козацькі караули, а приспівши до приготованого човна, сів у нього з усією своєю дружиною і відплив на Низ... понісши свою молодецьку голову від лядської кари». Про Филоненка розповідається у народній думі «Сава Конононич» («Івась Удовиченко, Коновченко»).
На 30 серпня 1638 р. було призначено в Корсуні раду, на котрій реєстровці мали погодитися на невигідні умови миру й присягти королеві. Однак Потоцький не довіряв Корсуню, через що побоявся проводити там раду, тим більше, що до нього доходили вісті про неспокійні настрої місцевих селян. Так, у Звенигородці навіть почали готувати збройне повстання. Тому місцем проведення козацької ради назначили Київ, але пізніше — 14 грудня 1638 р. — провели її у Масловому Ставі. Був на цій раді і Богдан Хмельницький. Хоча про його роль у повстанні 1637—1638 рр. майже нічого невідомо, але з цього моменту він став одним із чільних керівників реєстровців, діставши тут посаду військового писаря. Корсунським полковником після Филоненка тимчасово був призначений Михайло Мануйленко, але після прийняття «Ординації Війська Запорозького» 14 грудня 1638 р. його замінив Кирик Чиж. Однак і цей був недовго: незабаром його замінили на більш лояльного поляка Марціна Бурського.
За умовами «Ординації Війська Запорозького» козаки мали селитися лише в Корсуні, Черкасах, Чигирині й тільки там володіти маєтками, оскільки тут вони були потрібні для оборони краю від татар. Замість гетьмана призначався комісар. Ним міг бути лише хтось із шляхти. Він не міг жити в Трахтемирові, оскільки місто «було спустошене і знищене пожежею». Йому була назначена «тимчасова квартира в Корсуні». Маєтки козаків закріплювалися за ними. Скасовувалося право на вибір старшин самими козаками. Виписані з реєстру перетворювалися на посполитих. На полковницькі посади призначалися поляки[92]. На Січі був поставлений урядовий гарнізон. 1 березня 1639 р. сейм видав інструкцію козакам, які стояли в залозі на Січі. Так, спочатку на Запорожжі три місяці в залозі мали стояти Чигиринський та Білоцерківський полки, потім три місяці — Черкаський і Переяславський, а на наступні три місяці — Канівський і Корсунський.
У щоденнику польського шляхтича Шимона Окольського було вміщено реєстр старшини Корсунського реєстрового полку, складений після «Ординації» 1638 р.[93]. У ньому зазначається, що в Корсунському полку нараховувалось 1000 козаків. Осавулом було призначено Івана Нестеренка Бута. Також призначені 10 сотників: Михайло Манилович (у Грушевського — Мануйлович), Максим Мастеренко (у Грушевського — Нестеренко), Павло Гайдученко, Іван Ющенко, Андрушко Балаксієнко, Микола Вояновський, Ясько Якубенко, Сашко (у Грушевського — Сасько) Демидович, Богдан Щисковський (у Грушевського — Щигловський), Мисько Іванишенко (у Грушевського — Іваниченко). Це є перша згадка про сотенну структуру полку. Судячи з неї, у полку було 10 сотень. При кожному сотнику було призначено по одному ватаману (отаману): Лесько Гомідзевич (у Грушевського — Ганчевич), Семен Москаль, Процик Униченко, Ясько Голубицький, Нестор Костенко, Яхно старий Ливинський, Михайло Скиба, Федько Брасуленко, Федір Шолуда (у Грушевського — Жолудь), Кузьма Череваненко.
Поразка повстання 1637—1638 рр., репресії з боку поляків призвели до масової еміграції українців до Московської держави. Там вони заселяли т. зв. Слобідську Україну, котра до їх приходу була пустинною землею. Сюди втекли, наприклад, ченці Мгарського монастиря, повстанці з різних місцевостей України. Тікали на Слобожанщину цілими сім'ями, беручи з собою якомога більше майна. Серед втікачів було й чимало вихідців з Корсунщини. Так, після Мошенської поразки до Сівська, що був тоді прикордонним містом Московської держави, прибула 18 лютого 1638 р. група українців. Серед них були Степан та Дем'ян Михайленки (очевидно, брати), причому перший до того проживав у Корсуні, а другий — у Черкасах[94]. 17 квітня 1638 р. до Курська прибув цілий гурт втікачів з України. Тут були й Іван Йосипович Бут і Михайло Денисенко, які походили з Корсуня. Іван Бут приїхав із сім'єю — дружиною Килиною, сином Якимом (10 років), дочкою Марією (7 років). Він був озброєний рушницею та рогатиною, мав коня з возом. У Денисенка був тільки кінь[95].
Після поразки повстання 1637—1638 рр. в Україні настав омріяний польською шляхтою «золотий мир», або «золотий спокій», який переривали тільки ординські наскоки. Так, узимку 1640 р. брат кримського хана Іслам-Ґірея III очолив напад Чорним шляхом на Київщину, минувши Корсунь і Білу Церкву. Коронні гетьмани не змогли протидіяти орді через сніговий буран[96]. Про Корсунь у цей час знаходимо небагато звісток. Зокрема, в лютому 1642 р. коронний гетьман С. Конецпольський пропонував сейму поставити військо в Україні для оборони від ординців. До цього війська в разі потреби мала би приєднатися шляхта з українських старосте, у т. ч. із Корсуня, Білої Церкви та інших міст. Така сила може розгромити потужні ворожі сили[97]. Є дані, що корсунським полковником (очевидно, наказним) був певний час Жабокрицький, який під час подорожі коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського по східних володіннях Польщі зустрічав його 20 жовтня 1643 р. у Деренківці. Ситуація у цьому регіоні не відрізнялася суттєво від інших регіонів Наддніпрянщини та й усієї України. Як відзначав відомий французький інженер і мемуарист Гійом Левасер де Боплан, котрий прожив в Україні 17 років (1630—1647 рр.), вона в цей час стала раєм для панів та пеклом для селян. Не кращим від селян було становище міщан та козаків. Останні втратили після Маслоставської угоди надто багато, щоб заспокоїтися. Тим більше, що феодали Речі Посполитої посилили соціальний гніт, прагнули перетворити козаків у своїх підданих, забирали їхні маєтності, змушували сплачувати величезні податки. Невдоволення зростало. Кінець кінцем «золотий спокій» виявився тільки короткочасним затишшям перед бурею.
95
ВУР. — Т. 1. — № 122. — С. 205—206. Зазначимо, що про події в Корсуні цього періоду майже не знаходимо відомостей. Але дещо є. Так, у жовтні 1643 р. до Корсуня прибув коронний гетьман Станіслав Конецпольський, який приїжджав до свого сина, корсунського старости Олександра Конецпольського. Він зустрічався також із корсунським полковником Жабокрицьким, який проживав тоді чомусь у Деренківці.
96
Wielka legacja Wojciecha Miaskowskiego do Turcji w 1640 r. — Warszawa; Kraków, 1985. — C. 48.
97
Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego, hetmana wielkiego koronnego 1632—1646. — Krakow, 2005. — № 553. — C. 704.