Розділ III
Корсунщина в роки Національно-визвольної війни Українського народу 1648—1658 рр.
к відомо, приводом для Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої став напад («наїзд») шляхтича Данила Чаплинського, чигиринського підстарости, на хутір Суботів — власність писаря Війська Запорозького Богдана Хмельницького. Хоча це була звична як для тогочасної Речі Посполитої подія, але зрозуміло, що за спиною Чаплинського стояв коронний хорунжий Олександр Конецпольський та інші польські феодали, які перед тим двічі влаштовували замах на життя Хмельницького. Адже Богдан Хмельницький на той час став одним з найавторитетніших старшин у Війську Запорозькому, і є дані джерел, що він навіть намагався підняти повстання у 1646—1647 рр.
Переконавшись, що король Владислав IV і уряд Речі Посполитої не будуть навіть пробувати покарати Чаплинського, зазнавши арешту й викупившись із в'язниці, наприкінці 1647 р. Богдан Хмельницький втік із невеликою групою сподвижників на Низ. Там він збудував укріплення на острові Бучки в гирлі р. Томаківки при її впаданні в Дніпро, відрядив посольства до Стамбула, Бахчисарая та донських козаків, скликав до себе всіх невдоволених. На початку 1648 р. Хмельницький оволодів Січчю, котру за Маслоставською угодою козаки були змушені перенести на Микитин Ріг (нині — Нікополь Дніпропетровської області), і вибив звідти польський гарнізон. Переважна більшість козаків Корсунського полку, котрі стояли там у залозі під командуванням Марціна Гурського, перейшла на бік Б. Хмельницького. У своєму щоденнику Богуслав Машкевич писав, що «якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, прогнав із Запорожжя Корсунський полк, що складав там гарнізон, після чого закликав народ до сваволі, а тепер до нього пристає все населення»[98]. Пізніше відбулася козацька рада, на якій гетьманом було обрано Богдана Хмельницького. В усі кінці України полетіли зазивні універсали, у них гетьман повстанців закликав український народ до виступу проти польської влади.
Довідавшись про збурення на Низу, стривожені керівники Речі Посполитої почали стягувати до Наддніпрянщини війська. Сам великий гетьман коронний Микола Потоцький видав 15.02.1648 р. універсал, закликаючи коронні війська збиратися під Корсунем. Він і сам тут перебував і 20 лютого 1648 р. видав універсал, у якому закликав повстанців скласти зброю і здати Хмельницького[99]. Проте цей універсал не мав жодних наслідків. Українська армія продовжувала швидко зростати. На Січ з усіх «уходів» і з самої «волості» прибували повстанці з числа козаків, козацьких помічників, мисливців, рибалок, які промишляли на землях Війська Запорозького, врешті селяни, міщани, козаки, навіть православні шляхтичі з усіх кінців України. Тоді Потоцький відрядив із Черкас для придушення повстання на Січі частину свого війська: суходолом йшли частини під командуванням його сина Стефана, а Дніпром пливли човнами реєстрові козаки. Однак останні теж повстали і, проголосивши своїм старшим Филона Джеджелія, прибули на Січ, щоб приєднатися до Хмельницького. Тим часом підійшов до гетьмана і союзний татарський загін, яким командував перекопський мурза Тугай-бей. Це дало змогу перекрити шлях Стефану Потоцькому і взяти його в облогу в урочищі Жовті Води.
Діставши повідомлення про тяжкий стан війська на чолі зі Стефаном Потоцьким, великий коронний гетьман виступив з Черкас через Сахнів Міст на Корсунь. Це сталося 20 травня 1648 р. Підійшовши до Корсуня, Потоцький поставив своє військо на березі річки Рось недалеко від шляху на Богуслав. Невдовзі він дізнався про розгром свого сина на Жовтих Водах (16 травня 1648 р. за новим стилем), причому Стефан Потоцький тоді був тяжко поранений і, потрапивши в полон, невдовзі помер від ран. Хмельницький же повів свою армію і татар на Корсунь.
Довідавшись про поразку сина, М. Потоцький перш за все помстився жителям Корсуня. Згідно з офіційною інформацією українського уряду, яку доставив пізніше до Москви посол Української держави Силуян Мужиловський, з наказу Потоцького «жони і деті козацкиє стинано, маєтности їх в луп пущено. На остаток місто Корсун... з церквями спалили, церковния апарати, сосуди, срибро побрали, полупили, агнци Божиє, тіло Христово на землю роскидали, священиков постинали, позабияли»[100]. Ці дані про пограбування й спалення Корсуня поляками підтверджують і українські літописи, наприклад літопис Самовидця (його автором був, вірогідно, генеральний підскарбій часів гетьманства Івана Брюховецького Роман Ракушка-Романовський, який тривалий час жив у Корсуні, а можливо, й походив звідти). Спаливши Корсунь, Потоцький вирішив відступати до Білої Церкви, подалі від старовинних козацьких міст і сіл. Але було вже пізно.
26 травня 1648 р. під Корсунем польське військо було вщент розгромлене українською армією Богдана Хмельницького та союзними татарами. Оскільки хід цієї битви детально описано[101], то нагадаємо лише деякі її фрагменти.
Отже, українська армія стрімко наближалася до Корсуня чотирма колонами. В авангарді йшов полк Максима Кривоноса і татари Тугай-бея. Вони влаштували засідку на шляху з Корсуня на Богуслав. Коли польський рухомий табір увійшов до глибокого яру, що називався Крута Балка (район Виграєва), виявилося, що дорога вже перекопана й завалена деревами. Поляки опинилися у пастці. У цей час зусібіч залунали постріли, засвистіли стріли й розпочалася кривава січа. Стиснуті з усіх боків, не маючи змоги розвернутись, поляки не могли дати опір українським повстанцям. За кілька годин усе скінчилося. Кварцяне військо Речі Посполитої було розгромлене вщент. За словами кримськотатарського хроніста середини XVII ст. Мехмеда Хаджі Сеная з Криму, шлях втечі поляків з-під Корсуня був устелений «ніби бруком, їхніми (поляків) тілами... і неможливо було коням мусульманських рицарів стати на щось інше, як не на трупи гяурів». Цей же хроніст у своєму чотиривірші описав Корсунську битву дуже яскраво:
Хто не загинув під Корсунем, той потрапив у полон, у тому числі й обидва гетьмани — Потоцький та Калиновський. Їх було передано татарам, і разом з іншими полоненими поляками проведено вулицями Бахчисарая, столиці Кримського ханства. Татарські діти кричали їм услід ламаною українською мовою: «Потоцька дурна! Калиновська дурна! А Хмельницький і Тугай-бей мудра!». Те, що до Криму повезли велику здобич, взяту під Жовтими Водами та Корсунем, підтверджують і численні польські хроністи й мемуаристи. До речі, про цю битву видатний польський поет і хроніст Веспазіян Коховський склав спеціальний вірш («Корсунська поразка»), де оплакував гірку долю польського війська і коронних гетьманів, яких везуть у Крим «не для відпочинку» і «не на паланкині», «а обох везуть на поганому возі»[103].
Лише небагатьом полякам вдалося вирватися з козацького «мішка» і принести своїм страхітливу звістку про поразку польських військ. Вона глибоко вразила й деморалізувала польських та сполонізованих українських шляхтичів, свідченням чого є їхні розпачливі листи і сумні нотатки хроністів. Однак навіть вороги віддавали належне силі української зброї і таланту Богдана Хмельницького як полководця, і не випадково порівнювали Корсунську битву з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами у 216 р. до н. е., що є хрестоматійною в історії воєнного мистецтва.
98
Pamiętniki Samuela і Boguslawa Kazimierza Maśkiewiczów (wiek XVII). — Wroclaw, 1961.— C. 237.
100
ВУР.—М., 1953.—Т.2.—С. 128.
У Корсуні Іслам-Ґірей III відпочивав разом зі своїм військом 31 травня 1648 р. і там остаточно переконався, що Корсунська битва була виграна українськими повстанцями.
101
102
Hadzy Mechmed Senai z Krymu. Historia chana Islam Gereja III. — Warszawa, 1971.-S. 105—106.
103
Див., наприклад;