Одразу після Корсунської перемоги Богдан Хмельницький написав листа до короля Владислава IV. У ньому гетьман України повідомляв короля про перемогу і пропонував розпочати мирні переговори. Хмельницький тоді не знав, що король, який ставився досить прихильно до козаків, помер незадовго до Корсунської битви, 20 травня. За тиждень гетьман написав з-під Корсуня листа і до білоцерківського підстарости Сигізмунда Чорного, який не хотів воювати проти повстанців. Хмельницький у цьому листі писав про перемогу під Корсунем і давав йому поради, як захищатися від нападників[104]. Тут варто зазначити, що саме у цьому листі Хмельницький вперше офіційно назвав себе «гетьманом Війська Запорозького».
Корсунська битва стала початком створення Української козацької держави. Одразу ж після її завершення населення України остаточно перейшло на бік повсталих. Люди масово почали записуватися до козацьких полків. Водночас козаки жорстоко розправились із тими, хто не належав до православної віри, насамперед з католиками та євреями. Ті ж, хто залишився в живих, змушені були прийняти православну віру. Як свідчив Самовидець, «козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковие, жиди й уряди міские — усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкие и двори жидовские пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. Й на тот час... (було) наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, то ест от броварников, вынников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы який человік значний... мусіл задля позбитя того насміховиська и нестерпимих бід в побоях, напоях, и кормах незвичайних, й тії мусіли у войско и приставати до того козацтва. Где по городах по замках шляхту доставало, гдеколвек позачинялись были... Все тое подостававши, вистинали, бо першей, устрашившися, шляхта жидов повидавали з маетностями, а напотом и самих подоставали и вистинали. И многие на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли»[105].
Після Корсунської перемоги Корсунський полк став військово-адміністративною одиницею. Тому система адміністрування Корсунщини змінилася кардинально. Адміністративно полк поділявся на сотні, кількість яких у різний час була неоднаковою. Польські адміністративні посади і інститути державного управління були замінені українськими, козацькими. Корсунський полк очолював полковник, якого призначав сам гетьман. Полковник призначав полковий уряд, до складу якого входили писар, суддя, обозний, осавул і хорунжий. Полковому уряду підпорядковувались сотенні уряди, які очолювали сотники, вибрані на козацькій раді. Крім сотника, сотенний уряд складався з писаря, отамана, осавула і хорунжого. Справами селян відав війт, обраний сільською громадою.
Полковникам і сотникам належала військова і цивільна влада. У полкових і сотенних містах козацька старшина призначала городового отамана. У Корсуні та Лисянці для міщан продовжували діяти норми магдебурзького права. Органами самоврядування у великих містах залишалися виборні магістрати, у малих — ратуші. На чолі міст стояли війт, бурмистри, райці та лавники, які разом складали магістрат. Ратуші малих міст підпорядковувались козацькій адміністрації. Всі важливі питання вирішувалися на козацькій раді.
У другій половині 1648 р. змінилася система судочинства на території Корсунщини. Ґродські і старостинські суди було скасовано. Створювалася розгалужена система козацьких судів. У полковому місті суди були полкові, а в сотенному — сотенні, які провадили розгляд цивільних справ. Вищою судовою інстанцією був Генеральний суд, до якого можна було подати апеляцію. Козацькому суду підлягали міщани й селяни у важких кримінальних справах. Судові засідання вели керівники місцевої адміністрації. Більшість дрібних кримінальних і цивільних справ розглядали магістратні та ратушні суди.
Межі Корсунського полку не були сталими. Але в основному вони окреслювались таким чином. На півночі Корсунський полк граничив з Київським. Крайніми містами були Богуслав, Корсунь, Сахнівка. На сході полк межував із Черкаським і Чигиринським полками. Крайніми містами були Деренківець, Мліїв, В'язівок. На півдні Корсунський полк доходив до річки Вись, котра була південним кордоном Речі Посполитої. Крайніми містами були Гуляй-поле і Капустина Долина. На заході він межував із Білоцерківським та Уманським полками. Крайніми містами були Медвин, Лисянка, Звенигородка, Водяники, Калниболото, Гуляйполе. Тобто територія Корсунського полку займала більшу частину сучасної Черкаської області (Городищенський, Катеринопільський, Корсунь-Шевченківський, Лисянський, Шполянський райони) та Богуславський і частину Миронівського районів Київської області[106].
Як зазначалося вище, склад і територія Корсунського полку не були сталими. Зазнавали змін і кордони між полками та сотнями, і кількість реєстровців (за умовами Білоцерківського договору 1651 р. їхня кількість була зменшена вдвічі). Впливали на склад і територію полку й сотень воєнні дії, що тут відбувалися у 1653—1654 рр. та й пізніше. Так, до Зборівського договору 1649 р. існував Лисянський полк, який після укладення договору увійшов до складу Корсунського полку вже як Лисянська сотня. Однак на початку 1657 р. ця сотня знову ненадовго стала окремим Лисянським полком. Він був одним із тих козацьких полків, які швидко виникали в порубіжних регіонах і зникали внаслідок контрнаступів Речі Посполитої і невигідних для України змін кордону й чисельності реєстровців. Свідчення про нього в документах фрагментарні й уривчасті, тому визначити межі Лисянського полку можна лише умовно.
З червня 1648 р. Хмельницький і кримський хан Іслам-Ґірей III, котрий якраз прибув зі своїми військами до повстанців, пройшовши через Корсунь, провели спільний військовий парад у Білій Церкві. Потім хан повернув додому, пограбувавши ряд українських міст, залишивши при Хмельницькому тільки орду на чолі з Тугай-беєм, побратимом гетьмана. Богдан Хмельницький досить довго стояв у Білій Церкві, за що його потім нерідко критикували історики. Однак із цими докорами важко погодитися. Адже гетьман мусив ретельно підготуватися до походу на захід, сформувати нову потужну армію, дати лад в управлінні й скоординувати численні повстання, що вибухали тоді нерідко після вмілої агітації козаків Хмельницького. Треба було водночас і формувати нові органи влади, як центральні, так і місцеві, розбудовувати відроджену Українську державу. Гетьман розгорнув також активну дипломатичну діяльність. Так, у своєму листі від 18 червня 1648 р., писаному вже з Черкас, він звернувся до московського царя Олексія І, повідомляючи його про Корсунську перемогу і висловлюючи пропозицію укласти збройний союз проти Речі Посполитої, щоб разом бити ворога[107].
Була б хибною думка, що гетьман марнував час, не розвиваючи успіх, не виступаючи проти деморалізованої польської шляхти. Створюючи в уяві керівників Речі Посполитої свій імідж миротворця, він розумів, що не можна стримувати повстання, яке стало всенародним, не можна втрачати ініціативу. Тому він спорядив у похід п'ять найкращих полків під загальним керівництвом черкаського полковника Максима Кривоноса, який був фактично наказним гетьманом. Три полки (Черкаський, Канівський і Корсунський) рухалися на захід у напрямку Дубно. Ще два полки (Уманський і Вінницький) діяли південніше. До цих п'яти полків масово приєднувалися на шляху українські селяни та міщани, дрібна шляхта. Тоді, як відомо, вся Україна покозачилася, полки виникали навіть там, де раніше ніколи не було козацьких земель.
Корсунським полком тоді командував Іван Шангірей. У ході літнього походу 1648 р. він із полком мав слідувати за Кривоносом до Прилуки, і там, у Прилуці, українці повинні були чекати на підхід головних сил української армії на чолі з самим гетьманом та послів із Варшави[108]. Корсунський полк брав участь у всіх діях авангарду української армії, очолюваного Максимом Кривоносом, очищаючи Правобережну Україну від польських військ, пройшовши зі славою шлях від Білої Церкви до Старокостянтинова. Під ним зав'язалися тяжкі бої, бо кожна з воюючих сторін прагнула контролювати переправу через р. Стир біля с. Россоловці. Один із керівників коронного війська князь Домінік Острозький-Заславський писав у листі від 29 липня, що до його рук потрапило тоді кілька полонених козаків, серед яких був і Мартин, сурмач Корсунського полку[109]. Приблизно тоді ж під час кривавих боїв у ворожий полон потрапили ще троє козаків з авангарду Кривоноса. Першим із них був Григорій з Вільшаної, другим — Іван Бубенок, а третім — корсунський полковник (очевидно, наказний) Олексій Тучко. Вже один цей факт свідчить про участь Корсунського полку в найважливіших битвах літа 1648 р., коли вирішувалась доля Правобережної України. За припущенням І. С. Стороженка, у полку на той час було 3—4 тисячі козаків[110]. Однак документальних підтверджень цього немає. Полковник Тучко показав, що Хмельницький уже зустрічався з московськими послами, котрі докоряли йому за союз із татарами і пропонували (додамо, що ця пропозиція була зовсім не щирою) збройну допомогу Москви. Хмельницький же мав посприяти Москві у тому, щоб посадити Олексія І на трон Речі Посполитої[111]. Тут ідеться, очевидно, про зустріч Хмельницького зі стародубцем Григорієм «Климовим» (Клименком, Климовичем), який віз листа сівського воєводи 3. Леонтьєва до А. Киселя. Його затримали козаки під Лоєвом і привели до гетьмана, що стояв тоді в Мошнах. Скориставшись нагодою, Хмельницький передав через цього гінця два свої листи, писані 18 червня 1648 р. до царя Олексія І та до сівського воєводи. Гетьман, зокрема, повідомляв царя про перемоги на Жовтих Водах та під Корсунем і пропонував разом бити ворога[112].
108
Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов (далі — ПКК). — К., 1845. — Т. 1. — С. 71.