На підмогу блокованим у Збаражі полякам поспішив з великим військом сам король Ян-Казимир. Довідавшись про це, Хмельницький залишив частину війська під Збаражем, а сам таємно вночі вивів більшість армії назустріч королю під Зборів і на світанку, підчас переправи ворогів, зненацька вдарив на них. Поразка польського війська була цілковитою. У потужне кільце потрапила вся ворожа армія на чолі з королем. Здавалося, ще один удар — і Національно-визвольна війна буде завершена. Але тут вперше зрадив кримський хан Іслам-Ґірей III. Не бажаючи посилення когось із супротивників, він зажадав від гетьмана, щоб той замирився з королем, інакше він вдарить по українцях. Довелося розпочати мирні переговори. 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мир, на підставі якого значна частина України переходила під владу гетьмана Війська Запорозького і фактично ставала незалежною від Речі Посполитої. Польська шляхта мусила покинути свої маєтності й не претендувати на місцевих селян — своїх колишніх кріпаків. Реєстр Війська Запорозького із 6 тисяч збільшувався до 40 тисяч. Були й інші важливі статті (всього 11), вигідні для України, однак формально вона ще залишалася у складі Речі Посполитої. Через це Зборівський мир не міг бути тривалим. Однак народ сприйняв його з полегшенням, і на всю Україну пролунала оптимістична пісенька:
До нашого часу дійшов Реєстр Війська Запорозького, складений восени 1649 р. Судячи з нього, Гетьманщина — Українська козацька держава — складалася з 16 полків, серед яких чільне місце посідав Корсунський, бо в числі цих 16 полків він стояв на четвертому місці, пропустивши вперед тільки Чигиринський (гетьманський), Черкаський та Канівський полки. У його складі нараховувалося 3472 козаки, тобто і за чисельністю Корсунський полк був одним із найбільших на Гетьманщині. Так, у Чигиринському полку був 3291 козак, у Білоцерківському — 3032, у Канівському — 2957, в Уманському — 2949, у Прилуцькому — 2106, у Переяславському — 2851, у Брацлавському — 2662 тощо.
Корсунський полк, як і інші, поділявся на сотні, яких було 19. У Реєстрі вони названі переважно не за місцевостями, а за прізвищами тогочасних чи колишніх сотників. Нижче наводиться перелік сотень Корсунського полку:
Полкова (250 козаків);
Горкушина (223), сотник Остап Ярошенко;
Вергуненкова (208), сотник Василь Горкуша (Горкуша перед тим командував першою сотнею, ймовірно Корсунською міською);
Демкова (142), сотник Данило Прутилчич;
Івахниченкова (203), сотник Мисько Івахниченко (Івахник);
Маркова Бажаненкова (226), сотник Марко Бажаненко;
Тулюпенкова (103), сотник Гарасим Тулюпенко;
Куришкова (231), сотник Куришко;
Корчовська (244), сотник Данило Корчовський;
Костенкова (103), сотник Василь Костенко;
Гарасименкова (250), сотник Семен Гарасименко;
Мліївська (151), сотник Мартин;
Максима Городийського (149), сотник Максим Кулій;
Ярутина (108), сотник Ярута;
Лисянська (120), сотник Яків Губиненко;
Демкова (252), сотник Демко Якимович;
Гавриленкова (250), сотник Гринець Гавриленко;
Вільшанська (211), сотник Кіндрат Свиридович;
Ситницька (48), сотник Григорій Воробієнко[119].
На нашу думку, у 1649 р. сотні могли бути розташовані у таких населених пунктах: Полкова, Горкушина, Вергуненкова, Демкова, Івахниченкова, Маркова Бажаненкова та Тулюпенкова — у Корсуні; Куришкова — у Стеблеві; Корчовська — у Медвині; Костенкова — у Богуславі; Гарасименкова — у Сахнівці; Мліївська — у Млієві; Максима Городийського — у В'язівку; Ярутина — у Деренківці; Лисянська і Демкова — у Лисянці; Гавриленкова — у Звенигородці; Вільшанська — у Вільшані; Ситницька — у Ситниках.
Варто звернути увагу, що у 1654 р. адміністративно-територіальний поділ полку значно змінився. За посольськими донесеннями, під час присяги козаків Корсунського полку на вірність московському цареві полк нараховував 5105 козаків і поділявся на 16 сотень: по дві — у Корсуні та Богуславі, по одній — у Стеблеві, Синиці, Медвині, Лисянці, Звенигородці, Кальниболоті, Тарасівці, Вільшані, В'язівку, Новому Млієві, Деренківці та Сахнівці[120]. Тобто порівняно з 1649 р. у Корсуні кількість сотень зменшилась на 5, у Лисянці — на 1, а в Ситниках взагалі сотні не стало; натомість додались нові сотні у Богуславі, Синиці, Кальниболоті та Тарасівці. Однак причин, які б допомогли зрозуміти значне зменшення сотень, зокрема у Корсуні, поки що не вдається встановити.
Вважаємо за доцільне дещо докладніше зупинитися на окремих історичних постатях, які згадуються у Реєстрі 1649 р. Так, корсунським полковником був Лук'ян Мозиря. До цього він виконував різні дипломатичні доручення. 12 червня 1648 р. Богдан Хмельницький відрядив до Варшави посольство на чолі з чигиринським полковником Федором Вешняком (Якубовичем). Крім нього, до складу цієї дипломатичної місії входили Лук'ян Мозиря, Григорій Бут, якого інколи помилково називають Болдартом, а також писар Іван Петрушенко. Українські посли повезли до Варшави на сейм насамперед «Реєстр кривд», заподіяних козакам, та вимоги ліквідувати «Ординацію» 1638 р., а також листи до короля та уряду Речі Посполитої. Наприкінці червня — у липні 1648 р. посли виступили на сеймі і виклали вимоги повстанців, не забувши представити вже покійного короля Владислава IV як прихильника козаків, що хотів знести «Ординацію» і посилити козацтво перед війною проти Османської імперії. Послів довго тримали у Варшаві, а потім відпустили з доволі щедрими і, на жаль, нещирими обіцянками. Але посли досить тепло попрощались з формальним тодішнім головою Речі Посполитої — примасом (найголовнішим єпископом у Речі Посполитій), гнезненським архієпископом Мацеєм Лубенським.
Польська сторона вважала, що вона виграла час, затримуючи посольство, але більше підстав так вважати мали українські посли, бо повстання в Україні безупинно розгорялось, а чутки про нібито зумисну затримку послів і навіть їхнє вбивство тільки посилювали невдоволення. Згідно з цими чутками, послів було посаджено у Варшаві на палі. А вони тим часом простували назад, але щоб не потрапити до рук свавільних польських загонів, обрали довший шлях через Полісся. Варто зазначити, що справді серед «яструбів» Речі Посполитої ширилась інформація про арешт і навіть страту дипломатів Богдана Хмельницького.
Після Пилявецької битви українські посли прибули до ставки Хмельницького, і Мозиря, мабуть, супроводжував гетьмана в його переможному поході. Не виключено, що у складі Корсунського полку він громив певний час ворога на Поділлі. Після Шангірея корсунським полковником у серпні 1648 р. став С. Морозенко. Останнього не пізніше травня 1649 р. замінив Л. Мозиря, а Морозенко був уже тільки наказним полковником корсунським. Коли московський посол Григорій Унковський прибув до Чигирина 7 травня 1649 р., то його зустрічали Б. Хмельницький, І. Виговський, Я. Соколовський, полковники Ф. Вешняк, П. Шумейко та полковник корсунський Мазуренко[121], тобто Мозиря. Пізніше Мозиря разом зі своїм полком брав участь в облозі Збаража, і про це говорить анонімне джерело польського походження [122]. Вірогідно, що він разом із корсунцями брав участь і в переможній Зборівській битві. Під його керівництвом були такі визначні особи, як І. Креховецький, І. Золотаренко, М. Нестеренко та ін. Отже, заслуги Л. Мозирі перед повстанцями мали бути дуже значними, оскільки йому довірили керівництво одним із найкращих полків Гетьманщини.