Після занепаду Скіфської держави її територію зайняли іраномовні племена сарматів, сліди яких можна простежити, наприклад, у поселенні поблизу села Переможинець. Також біля сучасного села Нетеребка було знайдено сарматське поховання. Сармати стояли на нижчій стадії суспільного розвитку порівняно зі скіфами, їхні кургани були біднішими, а їхнє розселення охоплювало меншу територію, ніж Скіфія. Незважаючи на сильний сарматський вплив, на рубежі нашої ери у Наддніпрянщині все виразніше домінують слов'яни (зарубинецька (кінець III до н. е. — II ст. н. е.), частково черняхівська (V-VII ст.), носіями якої були анти, культури), сліди поселень яких виявлено археологами, зокрема, поблизу міста Корсуня-Шевченківського, у селищі Стеблеві та селах Сахнівці, Завадівці, Квітках, Черепині та ін.
На початку нашої ери формується українська (русинська, руська) народність, зародки якої Михайло Грушевський відносив якраз до антських часів, від V ст. нашої ери. Центром Русі-України стала територія між Дніпром (у районі Києва) та Россю, де проживало плем'я полян. Невипадково більшість істориків пов'язує походження слова «Русь» з рікою Рось. Поселення наших безпосередніх предків були виявлені у самому Корсуні й на Корсунщині (села Сахнівка, Гарбузин та ін.).
Значний поштовх у розвитку Корсунщини дало входження її території у IX ст. до складу держави Київська Русь. А в XI ст., за часів правління великого князя київського св. Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), поселення у Корсуні стало містом. Цьому передувала така подія. У 1031 р. Русь воювала з Польщею. Розгромивши цю державу великий князь привів на Русь-Україну чимало полонених «ляхів», котрих поселив «по ріці Росі». Вони, як зазначив св. Нестор-літописець (бл. 1055 — бл. 1113 рр.), автор початкового літописного зводу «Повість минулих літ», «є... тут і до сьогодні». Найбільше поляків жило біля сучасного села Миколаївки. У 1032 р. Ярослав Мудрий «почав міста ставити на Росі: Корсунь, Треполь»[3]. І справді, залишки оборонних споруд цього часу були виявлені біля сучасного Корсуня. Також, згідно з літописами, на території нашого краю було побудовано ще ряд міст, які разом із Корсунем стали частиною Пороської оборонної лінії. Це Дверен (Набутів), Боровий (Стеблів), Осетрів (Сахнівка). Ще одне тогочасне поселення було виявлено поблизу хутора Хлерівка неподалік села Заріччя[4]. Боровий згадується у давньоруському літописі під 1190 р., а Дверен — під 1193 р.[5].
Тепер саме час поговорити про походження назви «Корсунь». Справа ускладнюється тим, що в Україні існує два Корсуня: один той, про який ідеться у нашій книжці (нині він має назву Корсунь-Шевченківський), а другий — Корсунь Таврійський, або Херсонес (його залишки містяться біля сучасного Севастополя). Через це ще у XIX ст. намагалися якось пов'язати ці міста й довести, що Корсунь над Россю заснували давні греки, ймовірно з Корсуня Таврійського. На цю думку наводили й залишки давньогрецького поселення, котрі були виявлені під Стеблевом[6]. Прихильником цієї точки зору є, зокрема, відомий український історик Ярослав Дашкевич.
В «Історії міст і сіл Української РСР. Черкаська область» згадується легенда, ймовірно пізнього періоду, про те, що у часи хрещення Русі великим князем київським Володимиром Святим до Києва прибули грецькі священнослужителі з Херсонеса, який руси називали «Корсунем». Вони служили потім у Десятинній церкві Києва, діставши право збирати данину у Надроссі. На згадку про свою батьківщину греки назвали «Корсунем» одне з міст над Россю[7].
Деякі польські історики XIX ст. (Кароль Ріттер, Новосельський) вважали, що назва «Корсунь» походить від ймення язичеського слов'янського божества Хорса, що вважався богом сонця[8]. До речі, можна згадати й про спроби вивести від Хорса і назву острова Хортиця.
На наш погляд, дана проблема має інше розв'язання. Почнемо з того, що назва «Корсунь» походить від однойменного урочища, а те, в свою чергу, стало так називатися від річки Корсунки, що впадає в Рось (урочище розташоване на берегах Корсунки). Така практика найменувань населених пунктів у давнину була звичною. Варто нагадати у цьому зв'язку про тезку Корсуня над Россю, що лежить майже на Уралі. Це містечко теж розташоване на берегах річки Корсунки! До речі, існують ще деякі «родичі» Корсуня-Шевченківського, але вони, мабуть, завдячують останньому своїм походженням. Так, у 1782 р. документи згадують про «пустище Корсунка» у Бахмутському повіті Катеринославської губернії, яке після ліквідації Січі було передане генерал-лейтенантові Сергію Львову[9]. Потім там виник населений пункт Корсунь, відомі й поселення зі схожими назвами, як-от: Корсів під Бродами, Корсунка (інакше — Довгеньке), Корсуни — село колишнього Кобринського повіту (Білорусь). Був у козацькі часи й маленький хутірець Корсунь (Корсунський) у Козелецькому повіті Київського полку.
Щоправда, вищезгадане «пустище» дістало свою назву, очевидно, у пізніші часи, вже від існуючого Корсуня над Россю, так само, як на Січі відомі Корсунський, Калниболоцький, Нижчестеблівський, Вищестеблівський, Канівський та інші курені. Потім (у 1792 р.) запорожці перенесли ці топоніми на свої поселення у Чорноморії. І сьогодні у Краснодарському краї, на землях кубанських козаків, є станиці Корсунська, Вищестеблівська, Нижчестеблівська, Дядьківська та ін. Однак поселення на землях Січі та Чорноморського Кубанського Війська були пізнішими, вони іменувалися від Корсунського куреня, а той, у свою чергу, — від Корсуня (суч. Корсуня-Шевченківського). А що ж, власне, означає саме слово «Корсунь»? На наш погляд, воно може мати тюркське походження, і кожна з його двох частин має певне значення. Частина «су» означає в тюркських мовах «вода», і чимало річок мають у своїй назві таку складову, як-от: Сула, Сура і т. д. Перша ж частина «кор» походить або від іранського слова «хор», як-от у назві «Хорол», і перекладається як «палаюча». Цю думку ствердив відомий український тюрколог Віктор Остапчук, котрому висловлюємо подяку за консультацію. Або, за іншою версією, Корсунь походить від тюркського слова «кара» — «чорний» (у значенні — чистий).
Тюркське походження назв річки Корсунки й однойменного урочища, а потім і міста не є випадковим. Поросся тривалий час було ареною протистояння русинів-українців та тюркомовних кочових племен аварів (обрів), печенігів, торків, ковуїв, берендеїв, половців тощо; деякі тюркомовні племена проживали в цьому регіоні як васали великих князів київських (чорні клобуки). Про це свідчать і дані археології, і писемні та усні джерела. Так, події у деяких билинах часів Київської Русі («Саур Ванидович», «Сухан») розгортаються на землях Корсунщини.
Поставши у часи правління великого князя київського св. Ярослава Мудрого, Корсунь не відігравав спочатку важливої ролі. Він був одним із типових прикордонних міст-фортець, котрі боронили тодішні південні рубежі нашої Батьківщини від наскоків кочівників. Один із них трапився влітку 1095 р., коли половці прорвалися через Рось і спалили м. Юр'їв (Білу Церкву).
У 1165 р. князь Василько Ярополкович громив половців на берегах Росі, ймовірно на Корсунщині[10]. Посилення контактів із половцями — як ворожих, під час війн, так і мирних (торговельних, політичних, культурних) — на тлі загального піднесення Київської Русі не могло не зачепити Корсуня, котрий почав відігравати значнішу роль у житті держави. Під 1169 р. маємо другу згадку про Корсунь у Київському літописі, що є продовженням «Повісті минулих літ». Розповідаючи про великого князя київського Гліба Юрійовича — сина Юрія Долгорукого, засновника Москви, невідомий літописець пише і про тогорічний напад половців. Тоді одна їхня велика орда рухалася Лівобережжям на Переяслав і обложила місто Пісочен. Друга — йшла Правобережжям, і про неї літописець написав так: «а другі [половці. — Ю. М., С. С.] пішли по тій стороні Дніпра до Києва і стали коло Корсуня»[11]. Цією ордою командував половецький хан Тоглай. Половці, однак, стали схилятися до переговорів і послали своїх представників до Києва. Князь Гліб вирушив тоді під Переяслав, оскільки його син, переяславський князь Володимир Глібович, мав лише 12 років. Це той самий князь Володимир (Єпифаній) Глібович, який панував у Переяславі у 1157— 1187 рр. Повідомляючи про його смерть у 1187 р., київський літописець вперше вжив назву «Україна»: «За ним же [Володимиром Глібовичем. — Ю. М., С. С.] Україна багато потужила»[12]. До Корсуня ж він послав своїх представників з проханням припинити війну і почекати на прибуття князя для проведення мирних переговорів.
3
Літопис руський. — К., 1989. — С. 87; Полное собрание русских летописей. — СПб., 1863.— Т. 15. — С. 146.
4
8
Slownik geograficzny Królewstwa Polskiego і innych krajów. — Warszawa, 1884. — T. 5. — C. 35.
9