На початку весни 1651 р. гетьман знову відвідав Корсунь. Саме звідси він написав 11 березня 1651 р. листа до Сигізмунда Ракоці, брата трансільванського господаря Д'єрдя II Ракоці[145]. У цьому посланні Хмельницький дякував Сигізмунду за дружні почуття, висловлені у попередньому листі, якого приніс трансільванський гонець. Інші документи дають змогу дещо доповнити цей епізод дипломатичної історії України. Отже, до Хмельницького у Корсунь прибуло трансільванське посольство від Д'єрдя II Ракоці, котре принесло і вищезгаданий лист Сигізмунда. У відповідь гетьман відрядив до Трансільванії посольство у складі чотирьох козаків на чолі з корсунським козаком Семеном Сірим. Посли мали передати Дєрдю II лист Хмельницького й усну інформацію. Гетьман прагнув добитися від господаря допомоги та виконання обіцянок про спільні дії проти Речі Посполитої. У разі успіху гетьман обіцяв підтримати претензії Сигізмунда Ракоці на корону Речі Посполитої. За даними інших джерел, Сигізмунд мав навіть стати православним і встановити у Польщі православну віру[146]. Таку інформацію, принаймні, подали представники коринфського митрополита Йоасафата — грек Ілля «Мануйлов» та серб Василь «Данилов», який прибув в Україну ще у 1647 р. і служив потім при Виговському в Генеральній канцелярії. Отже, ці посли до Москви виїхали з Корсуня.
Основна маса документів свідчить про те, що в берестецький похід Хмельницький виступив з Білої Церкви, але цьому суперечить лист Анджея М'ясковського, секретаря Карла-Фердинанда, брата короля Яна-Казимира, надісланий до його патрона 9 червня 1651 р. На основі свідчень чотирьох слуг сокальського старости, які були відряджені останніми до Хмельницького в Богуслав, він доносив, що українська армія, очолювана самим гетьманом, виступила у похід із Богуслава і мала при собі всього 6 тисяч татар. Вагу цього свідчення підсилює й те, що один зі слуг-гінців бував навіть на радах у Хмельницького і що вся четвірка виступила з Богуслава разом з українською армією[147].
Інші джерела вказують на те, що Корсунський полк на чолі зі своїм полковником Кілдієм Антоновичем був при гетьманові разом з Миргородським та Уманським полками і дійшов з ними до Зборова і далі, отже, брав участь у нещасливій Берестецькій битві. Частина корсунських козаків була задіяна на іншому, білоруському фронті. Український шляхтич Семен Павша, котрий воював на боці Речі Посполитої, доносив своїм листом від 29 травня 1651 р. з Бабичів, що під час боїв за Овруч польський роз'їзд взяв у полон чотирьох козаків, серед них, зокрема, один походив з Чигирина, а другий — з Корсуня [148].
Битва під Берестечком закінчилася поразкою української армії, яка у вирішальний момент стала жертвою відходу кримського хана Іслам-Ґірея III з поля битви. Рухаючись з усією ордою, хан насильно захопив з собою Хмельницького і Виговського. Українська армія певний час тримала оборону, а 10 липня 1651 р. із втратами вийшла з оточення.
Тим часом гетьман та генеральний писар зуміли знову схилити хана на свій бік і вийти з неволі. Вони прибули до Корсуня і здійснили ряд заходів із мобілізації українських військ. Так, з Корсуня був направлений універсал Хмельницького від 17 липня, в якому він закликав правобічні полки зібратися під Корсунем[149]. Є дані, що аналогічного змісту універсали були надіслані в усі полки, причому лівобічні мали збиратися під Переяславом, а правобічні — на р. Росаві та на Масловому Ставі[150]. Сюди, до Корсуня, писали гетьману донесення полковники повстанців, зокрема київський полковник Антон Жданович, який повідомляв Хмельницького про втрату Києва[151]; сюди прибували війська й дипломатичні місії. Мав рацію А. М'ясковський, котрий зазначав у своєму донесенні Карлу-Фердинанду від 10 липня 1651 р., що Хмельницький збирає масу «черні» поблизу Корсуня й Чигирина. Хоча кримський хан і вагався у своїй політиці щодо України, але не заперечував проти приходу на службу до Хмельницького 30-тисячної орди, на чолі якої стояли 24 мурзи, насамперед Каммамет-мурза, Ширин-мурза і Котлуша-мурза. Татари кочували за 5—6 миль від Корсуня. 24 липня 1651 р. канівський полковник Л. Мозиря прислав до гетьмана у Корсунь 5 полонених поляків, узятих під Бородянкою. Прибували до Корсуня й українські розвідники. Так, корсунець Василь Кравченко («Кравцов») дійшов аж до Берестечка і пробрався в польський табір під Любомлем. Він був свідком того, як король відмовився брати участь у поході коронних військ на Наддніпрянщину, як відмовлялося йти туди й посполите рушення. Такі важливі свідчення, без сумніву, піднесли дух Хмельницького і всього Війська Запорозького.
Влітку 1651 р. до Корсуня прибули кримські посли та російський представник Г. Богданов, який перебував у Корсуні з 23 по 28 липня. 24 липня він був удостоєний аудієнції у гетьмана разом із назаретським митрополитом Гавриїлом. 28-го числа Хмельницький та Виговський відпустили посла до Москви, давши йому листи до царя. Митрополит же залишився у Корсуні, щоб пізніше повернутися через Молдавію у Назарет. Під час перебування у Корсуні посол був свідком того, як гетьман дав перепочинок змореному Корсунському полку, розташувавши по домівках основні його частини, але залишив при собі 4 тисячі козаків. Богданов мав у Корсуні зустрічі з Хмельницьким, Виговським, митрополитом Гавриїлом, Іллею «Мануйловим» та ін., бачив і чув чимало цікавого. Наприклад, як 24 липня гетьман зустрів митрополита Гавриїла на своєму подвір'ї, як вони разом увійшли до будинку й вели між собою приязну розмову. Тоді митрополит розповів гетьманові про те, що виконав його прохання і клопотався у Москві про налагодження російсько-українського воєнного союзу проти Речі Посполитої[152]. Можна припустити, що саме Гавриїл 30 липня 1651 р. повінчав у корсунській Свято-Іллінській церкві Б. Хмельницького з корсунською міщанкою Ганною Золотаренко, рідною сестрою майбутнього корсунського полковника Івана Золотаренка. Ганна була гідною дружиною гетьмана, навіть видавала власні універсали.
Організаційні та дипломатичні заходи українського уряду дали свої позитивні наслідки. Після серії тяжких боїв під Білою Церквою величезна армія Речі Посполитої, котра нараховувала близько 300 тисяч душ (разом із «лужною челяддю»), мусила зупинитися і розпочати мирні переговори. У боях під Білою Церквою відзначився й Корсунський полк. Так, в анонімному листі з литовського табора від 22 серпня 1651 р. зазначалося, що 17 серпня був посланий роз'їзд із Києва під командуванням Нольда. Тільки він розташувався біля Золотих воріт, як побачили козаків, що стояли на пагорбі. Це були відряджені Хмельницьким з Корсуня понад З тисячі козаків і 2 тисячі татар. Ці повстанці вбили біля млина 40 польських обозників та пошарпали ворожі вози. Коли ж роз'їзд напав на них, вони прийняли бій біля мосту через Дніпро. Там козаки вбили чимало ворогів, але надвечір підійшла допомога Нольда — драгунські частини. Через їхній мушкетний вогонь, що завдав козакам втрат, вони мусили відступити[153].
7 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський мирний договір, умови якого були гіршими, ніж умови Зборівського миру. Як уже говорилося, мав бути вдвічі скорочений Реєстр Війська Запорозького. Проблема «випису» з Війська завжди була болючою для козаків. Не обійшлося без серйозних ускладнень і цього разу: загострились конфлікти між різними політичними угрупованнями всередині табору повстанців. Передчуваючи небезпеку, гетьман тривалий час перебував у тих полкових містах, де ситуація була особливо напруженою, — Корсуні та Білій Церкві. Зокрема, у Корсуні Хмельницький був до 9 вересня 1651 р. Цей факт підтверджує і лист німецького найманця на польській службі Людвіга Ерберія від 14 жовтня 1651 р.: «Сам Хміль є у Корсуні». Він же зауважив, що союзні з українськими повстанцями татари ще не покинули Україну й перебувають за 7 миль від Корсуня, а недавно до них знову приєдналися нурадин-солтан і великий візир Кримського ханства Сефер Кази-ага з 14 тисячами ординців, котрі прагнули здобичі. Ерберій додав, що Хмельницький винищив кількасот ординців під Чигирином, коли вони грабували край. Присутність татар під Чигирином і Корсунем була вимушеною, бо поляки ще перебували у небезпечній близькості й могли порушити мир.
153
Держархів у Кракові. — Ф. «Зібрання Піночі». — № 363. — С. 627—629; Starożytności historyczne polskie. — Kraków. — T. 1. — S. 340.