Врешті польсько-литовські війська відійшли, покинули Україну й кримські татари, але в середовищі повстанців не було спокою. Під час упорядкування реєстру вибухнули заворушення у Корсунському полку, причому їх жертвою став білоцерківський полковник Михайло Громика. Як зазначав Хмельницький у своєму листі від 24 грудня 1651 р., він негайно відрядив до Корсуня генерального осавула Демка (Лисовця?) з кількома десятками вірних козаків, котрі арештували керівників заколоту. Тепер гетьман чекав на їх повернення з Корсуня. До 27 числа Демко повернувся у Чигирин, а вже на початку січня 1652 р. Л. Мозиря, корсунський полковник, який діяв через своїх людей, піднімаючи заворушення у Корсунському полку, був страчений. При його страті були присутні посли великого гетьмана коронного Миколи Потоцького Габріель Войнилович та Себастіян Маховський, ймовірно, вже полковники[154]. Хмельницький послав тоді до Корсуня й інших заколотників, щоб скарати їх заради збереження миру.
Хоча новий Реєстр Війська Запорозького був уже навіть переданий до Київського ґродського суду для внесення в актові книги, однак іще не були готові нові реєстри Корсунського та Білоцерківського полків у зв'язку з антипольським виступом у них. Про це йшлося вище. От про цю затримку Хмельницький попереджав представників уряду Речі Посполитої[155]. Є дані про антипольський виступ у Корсуні і в польських джерелах. Так, коронний стражник Олександр Замойський писав своєму братові Яну, старості калуському, про вбивство в Корсуні М. Громики і про те, що Хмельницький декого карає за це, і про те, що Корсунський полк, однак, опирається і не хоче складати новий реєстр. Хмельницький навіть мав надіслати в Корсунь грізні універсали, погрожуючи, що в разі непослуху він «козаків там не буде мати, а віддасть їх у „послушенство“», тобто переведе в розряд залежних селян. Автор листа був упевнений, що Хмельницькому вдасться схилити корсунців до своєї волі[156], і не помилився.
Білоцерківський мир мали ратифікувати на сеймі Речі Посполитої у 1652 р. (перший сейм). 7 березня 1652 р. до Варшави прибуло українське посольство на чолі з полковниками Герасимом Яцкевичем та Михайлом Таборенком. Останній якраз походив з Корсуня і ще у 1649 р. був волинським полковником. Однак і Білоцерківський договір, так само, як і Зборівський, не було ратифіковано сеймом Речі Посполитої, і це, звичайно, не надавало стабільності миру.
Польські власті прагнули зміцнити своє становище в Україні і почали потроху відновлювати старі порядки на Гетьманщині. Це викликало новий сплеск Національно-визвольної війни. Батозька битва 31 травня — 2 червня 1652 р. стала переконливим реваншем української армії за Берестечко. На полі битви загинуло майже все військо великого коронного гетьмана Марціна Каліновського, і сам пін також наклав головою, загинув тут і брат майбутнього короля Яна III Собеського — Марек та багато інших.
Про цю перемогу швидко довідалися не тільки в Польщі, а й далеко за її межами. Папський нунцій (постійний дипломатичний представник) у Польщі андріанопольський архієпископ Джованні повідомляв з Варшави про неї Папу римського Інокентія X, згадуючи при цьому про Чигирин та Корсунь як найпотужніші твердині Хмельницького[157]. Хмельницький після Батога дійшов до Кам'янця-Подільського, але не взяв це місто, укріплене самим Господом, як писали сучасники, і повернувся до Корсуня. Тут він прийняв молдавського посла грека Іллю «Мануйлова» і відрядив його 8 липня 1652 р. до Москви, давши йому свій лист до путивльського воєводи Ф. Хілкова[158].
У вересні 1652 р. частина українських земель, у тому числі й Корсунщина, були охоплені моровою пошестю. Про це свідчив, наприклад, путивльський купець Йосип Шемирін, який повернувся з України 8 листопада 1652 р.[159]. Не пройшла ця подія і повз увагу анонімного автора літопису Самовидця. Ось його повідомлення: «Того ж року барзо приморки великие были в Корсуню и по иних городах в тих повітах, также и на Задніпру в Переясловлю и в пригородках его, в Носовці, Прилуці, опроч Ніжина, — много вимерло людей, же пусти зостали двори»[160].
У червні 1653 р. з Москви до України повернулося українське посольство, очолюване Силуяном Мужиловським та Кіндратом Бурляєм. Разом із ними їхали до гетьмана з Москви царські посли Артемон Матвєєв та Іван Фомін. У липні вони прибули зі Ставищ до Медвина і того ж дня вирушили на Стеблів. Під цим містом вони зустріли козака Ониська Долівського, котрий з дозволу гетьмана повертався додому з-під Кам'янця-Подільського. Переговоривши з ним, посли поїхали через Стеблів та Корсунь і 5 липня прибули у Городище, а потім — через Орловець та Балаклею до Сміли, де була резиденція Тимофія Хмельницького. Тут проживала його дружина, дочка молдавського господаря Василя Лупула Роксанда зі своїм почтом і навіть 300 молдаванами-вояками.
13 липня 1653 р. путивльські купці, які торгували в Переяславі, донесли воєводам Ф. Хілкову та П. Протасьєву про те, що Хмельницький повернувся з-під Кам'янця-Подільського до Корсуня, хоче дати аудієнцію російським послам Матвєєву та Фоміну. Про це ж свідчать і російські листи, писані Дмитром Мартиновим і сівським жителем Андрієм Бутом 16 липня 1653 р.[161].
Влітку 1653 р. у Молдавії стався державний переворот. Василя Лупула було скинуто, і господарський престол посів Георгій Стефан. У відповідь на заклик тестя про допомогу Тиміш Хмельницький написав до нього листа з В'язівки про виступ у черговий молдавський похід, що й розпочався 13 липня. До війська Тимоша Хмельницького, яке проминуло Корсунь, під Калниболотом приєдналося 2 тисячі татар на чолі із Аксакал-мурзою. Це був третій похід Т. Хмельницького до Молдавії, якщо рахувати походи 1650 і 1652 рр., але й останній. Під час оборони Сучави у вересні 1653 р. гетьманич загинув. Варто зазначити, що в усіх трьох молдавських походах брали участь козаки Корсунського полку, причому під час третього, коли українці увійшли навіть у Валахію, у війську гетьманича був чи не весь Корсунський полк на чолі з полковником, ймовірно, наказним.
28 серпня 1653 р. Богдан Хмельницький виступив із Суботова до Білої Церкви, щоб дати відсіч польському наступу. Українська армія стояла вже напоготові під Корсунем[162]. Кампанія 1653 р. завершилася Жванецькою битвою. Власне, її битвою у класичному розумінні назвати важко. Українсько-татарське військо блокувало під Жванцем польський табір, де перебував і сам король Ян-Казимир, і легко нейтралізувало всі спроби поляків вирватися з мішка. Лише чергова (третя) зрада Іслам-Ґірея, який уклав під Кам'янцем-Подільським сепаратний договір з поляками (на умовах Зборівського миру), не дала змоги і тут покінчити із польською армією. Ця зрада була останньою краплею в чаші терпіння гетьмана і він рішуче звертається до Москви, що в тих умовах ставала найреальнішим союзником.
Переговори про спільний виступ проти Речі Посполитої велися з московським урядом іще з 1648 р., але Москва не поспішала з військовою допомогою, чекаючи, доки обидва противники (Україна і Річ Посполита) знесиляться. До того ж російський уряд побоювався вступати у війну проти Речі Посполитої, добре пам'ятаючи три поспіль програні їй війни (Лівонська, війна під час «Смути», Смоленська); побоюючись і того, що в Московській державі вибухнуть антифеодальні повстання. Але на шостому році Національно-визвольної війни Москва таки вирішила виступити проти Речі Посполитої.
Саме під час Жванецької кампанії в Україну прибуло посольство з Москви на чолі з Родіоном Стрешньовим та Матвєєм Бредихіним. 27 грудня 1653 р. вони вирушили з Умані на Корсунь у супроводі 24 уманських козаків (вдвічі меншою кількістю, ніж вимагав етикет, бо майже весь Уманський полк виступив у похід). Посольство їхало через Маньківку й Вільхову, в яку вони прибули через день. Тут їх зустрів місцевий сотник Мартин із 15 козаками. Ситуація у Вільховій була неспокійною, бо тільки 28 грудня під містом грабували татари. Ці п'ятнадцятеро козаків на чолі з сотником Мартином провели 30 грудня послів до Звенигородки. Тепер уже Звенигородський сотник з 15 козаками виїхав під сотенним прапором назустріч послам і змінив почесний ескорт з Вільхової. Те саме повторилось і в Тарасівці, і в Вільшані. 31 грудня чигиринський перекладач Кость привіз послам лист від Хмельницького, написаний гетьманом у Стеблеві. У цьому посланні гетьман призначав послам місцем аудієнції свою столицю — Чигирин. 1 січня 1654 р. посли вирушили за вказаним маршрутом у супроводі вільшаницького сотника Андрія та 20 козаків. Через В'язівок, де їх зустрів зі своїми козаками місцевий сотник Іван, потім через Балаклею та Смілу вони врешті прибули до Чигирина[163].
157
Litterae nuntiorum apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes (1550—1850). — Romae, 1963. — V. 8. — P. 32. Лист з Варшави від 8.VІ.1652 р.