1655 рік розпочався з нового походу української армії проти польських військ. Спочатку була битва у полях під Охматовим («Дрижипільська»), що закінчилася з невеликою перевагою українців, після чого гетьман відійшов до Наддніпрянщини. Старожили Охматова й досі згадують про великі могили (понад 10), у яких начебто були поховані загиблі у цій битві (ці могили нині розорано). Вже 4 березня 1655 р. Хмельницький стояв у Богу славі й звідти писав цареві про бої під Маньківкою і татарський наскок на Умань та Торговицю, у зв'язку з чим він наполегливо просив прислати обіцяну допомогу. Майже одночасно (8 березня 1655 р.) був писаний з Богуслава гетьманський лист і до московського патріарха Никона, де містилося аналогічне прохання. З цими посланнями гетьман відрядив до Москви богуславського сотника Яська та уманського сотника Тимофія, які віддали згадані листи за призначенням 23 березня 1655 р.[179]. 2 квітня 1655 р. гетьман послав із Богуслава нового листа з канівським сотником Йосипом Томиленком та Климом Дубовиком. У ньому повідомлялось про польські й татарські воєнні плани[180]. Після цього Хмельницький відбув до Чигирина, але 7 червня 1655 р. він прибув до Корсуня, де написав листа до ніжинського полковника Золотаренка, в якому вимагав від нього продовжити наступ у Білорусії, не затримуючись на облозі Бихова[181]. У Корсуні Хмельницький 10 червня видав універсал, за яким Ольшанка закріплювалася за Мгарським монастирем[182]. Через день, 12 червня 1655 р., Хмельницький і Виговський, уже перебуваючи в Богуславі, затвердили своїм універсалом обрання ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві Феодосія Софоновича, видатного українського церковного і культурного діяча, ректора Києво-Могилянського колегіуму, автора «Кройніки» — центрального твору українського літописання XVII ст., богословських праць. Судячи з тексту універсалу, можна припустити, що у складі делегації ченців Золотоверхого монастиря, яка прибула до Богуслава, був і сам Софонович, добре знайомий гетьманові й генеральному писарю.
Пізніше Б. Хмельницький приїхав до Києва і звідти повів українську армію в похід проти Речі Посполитої. У ньому брав участь, звичайно, і Корсунський полк, яким керував тоді Гуляницький (Максим Нестеренко був наказним полковником). Хмельницький знову блокував Львів і Кам'янець-Подільський, виграв значну битву під Городком і вийшов зі своїми козаками на західні кордони етнічних українських земель. Тоді українські війська оволоділи Ярославом, вдарили на Ленчно, Парчев, Томашів, досягай місцями Сяну й Вісли, а наказний гетьман Данило Виговський (брат генерального писаря й зять Б. Хмельницького) взяв Люблін.
Розпочалися тяжкі для Польщі роки «потопу». Створена Богданом Хмельницьким союзна коаліція поповнилася Швецією, Трансільванією і Бранденбургом. У 1656—1657 рр. війська коаліції заволоділи майже всією Польщею, причому король Ян-Казимир втік до Сілезії, що була тоді під владою Австрійської імперії. Українські козаки брали участь в оволодінні Варшавою, Краковом та рядом інших польських міст. Захиталась унія Польщі й Литви, князі Радзівіли схилилися на бік шведського короля Карла X Густава і йшли до унезалежнення Литви від Польщі. Тоді ж добився незалежності від Польщі й Бранденбург. Здавалося, ще один удар — і Україна остаточно струсне із себе польську владу. Однак сепаратне Віденське перемир'я, укладене московським урядом із Річчю Посполитою, звело нанівець такі блискучі успіхи. Навіть і сама Московська держава втратила після цього вихід до Балтики, а через деякий час мусила відступати і з Білорусії.
Зрада Москви була, на жаль, не єдиним лихом для України. Під час облоги Старого Бихова (тепер Старий і Новий Бихів становлять єдине місто) було поранено в ногу ніжинського полковника Івана Золотаренка. Поранення виявилося смертельним. Тіло наказного гетьмана було відправлено до Ніжина, де воно перебувало весь Пилипівський піст (28 листопада 1655 — 4 січня 1656 рр. за н. ст.). На останньому тижні посту тіло було перевезено до Корсуня — батьківщини І. Золотаренка. Напередодні Різдва Христова (4 січня) труну з тілом поставили у церкві Св. Миколи за містом, із тим, щоб після свят перенести його до храму Різдва Христового, який був збудований самим Золотаренком. У день Різдва Христова ніжинські священики на чолі з протопопом Максимом (Филимоновичем, пізніше — єпископом Мефодієм), з ігуменом та дияконами (всього 9 осіб) пішли відправляти службу до храму Св. Миколи, де стояла труна з тілом. На цю службу в церкву набилося багато людей. І коли вже закінчувалась Божественна Літургія, коли вже співали «Буде ім'я Господнє благословенне від віка і до віка», ніжинський ігумен Діонісій хотів одягти за чернечим звичаєм на голову «підкапок», котрий залишив у прибудові до вівтаря. Відчинивши двері, він побачив, що загорілася стіна. Причиною пожежі був паламар, який не загасив свічку. Побачивши вогонь, місцевий священик закричав: «Про Бог! Церква горить!» Вибухнула паніка, всі кинулися до єдиних дверей і створили таку тисняву, що довелося чи не кожного витягати ззовні. Тим часом пожежа поширилася надзвичайно швидко, і дерев'яний храм згорів протягом 15 хвилин. У тому полум'ї згоріли живцем 430 душ корсунців і два брати-священики, які там служили постійно. Цю сумну новину майже так само описав у 1658 р. і білоруський мемуарист, ректор Замойської Академії Василь Рудович, який мав контакти з родами Хмельницьких та Виговських. Переказані ним свідчення мають щоправда незначні відмінності, як-от: священику вдалося врятуватися, пройшовши до виходу «по головах натовпу».
Автор літопису Самовидця завершив свою розповідь про цю трагедію такими словами: «так вмісто радостнаго праздника мало хто знаишолъся в тім місті, жебы не плакал своїх пріятелей, так в скором часі ерокгою смертію погибших: хто отца, хто матки, хто сина, брата, сестри, дочки. Хто может выповісти такій жаль, як там сталься за малій час, же усе місто смерділо от того трупу паленого»[183].
Після вищенаведених подій брат покійного, очевидно Василь, взяв обгорілий труп наказного гетьмана у свій двір і поклав у нову домовину. Покійного було відспівано у храмі Різдва Христова, але й там трапилася якась пожежа. Під пером польського хроніста Веспасіяна Коховського ця трагічна подія набула зловісно-містичного забарвлення. Коховський у традиційному для багатьох тогочасних польських публіцистів дусі звинувачував Івана Золотаренка у зв'язку з нечистою силою і тому вигадав байку, ніби труп сам загорівся і кричав під час пожежі й паніки в церкві, а потім нібито загорівся і вдруге в іншій церкві. Однак український літописець, який був під час пожежі у храмі Св. Миколи-угодника, без всякої містики вказав на справжню причину пожежі: нехлюйство паламаря, котрий забув загасити свічку.
У 1656 р. відчутно погіршився стан здоров'я Б. Хмельницького. Деякі автори пишуть, що він хворів на рак, але, на наш погляд, у Хмельницького був інсульт, хоча відомі на сьогодні джерела не дають достатньо підстав для будь-якого діагнозу. Проте попри важку хворобу Хмельницький продовжував керувати Українською державою, спираючись на допомогу своїх сподвижників, особливо генерального писаря Івана Виговського. Водночас він подумував про спадкоємця і прагнув передати гетьманську булаву до рук свого ще неповнолітнього сина Юрія, народженого чи то 1640, чи то 1641 р. Інколи Хмельницький ще виїжджав на невелику відстань від Чигирина та Суботова. Так він побував у Богуславі й 11 травня 1656 р. видав тут свій універсал-привілей про закріплення за Свято-Микільським Крутицьким монастирем у Батурині млина в селі Липовому[184]. Пізніше гетьман приїхав до Корсуня і 21 травня 1656 р. видав на користь вищезгаданого монастиря ще один універсал-привілей, підтверджуючи його права на землі понад річкою Сеймом[185]. Це був останній приїзд Богдана Хмельницького до Корсуня.
179
Там само. — № 299—300. Як повідомляв у травні 1655 р. слуцький архімандрит Феодосій Василевич-Баєвський, татари вчинили тоді наскоки на Корсунь, Білу Церкву, Умань та деякі інші українські міста (Акти ЮЗР. — Т. 14. —С. 580).