Уклавши мир із лівобережною ордою, Гліб Юрійович із братом Михалком вирушив під Корсунь. Однак «корсунські» половці порушили свої обіцянки і, сподіваючись, що князь Гліб забариться під Переяславом, вирішили вдарити на Київ і захопити здобич, причому останнє вже почали робити. Князь Гліб довідався про це, коли вже був на Перепетівському полі (біля сучасного села Мар'янівки Васильківського району на Київщині або ж біля сучасного села Фастівець поблизу Фастова). Тоді він вирішив перехопити половецьку орду і стати на чолі походу. Однак союзні берендеї відрадили його від особистої участі у поході, вважаючи, що достатньо послати проти ворогів брата Михалка. Гліб визнав слушність цієї думки і відрядив проти половців Михалка разом із воєводою Володиславом Воротиславичем на чолі сотні переяславців та 1500 берендеїв. Запланований похід був здійснений блискуче. Спочатку союзники знищили половецьку сторожу (300 кіннотників), потім розбили й основні сили орди чисельністю в 7000 половців. З них 5500 осіб було тоді вбито, а решта потрапила в полон. Врятувалася лише жменька напасників, у тому числі й сам хан Тоглай. Військо Михалка зазнало тоді мінімальних втрат, хоч його полководець і був поранений двома списами у стегно. У результаті перемоги під Корсунем вдалося визволити чимало полонених, які походили, головним чином, з Полонного — маєтності Десятинної церкви у Києві, і взяти багату здобич[13].
У 1169 р. на Корсунщині сталася ще одна важлива подія, котра була безпосередньо пов'язана зі страхітливим погромом Києва, вчиненим володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Саме в той час точилася багаторічна війна між Київським та Володимиро— Суздальським князівствами, майбутньою Московією. Хоча правили в цих князівствах Рюриковичі, а беручи ближче й Мономаховичі (сини й онуки великого князя київського у 1113— 1125 рр. Володимира Мономаха), однак вони представляли різні держави, населені різними народами. 8 березня 1169 р. війська Андрія Боголюбського вдерлися в Київ, по-варварськи його пограбували, сплюндрували і, врешті, спалили, винищивши чимало мирного населення. Багато киян змушені були рятуватися втечею, мусив тікати й великий князь київський Мстислав Ізяславич, який княжив із 1167 р., і його дружина Агнеса — дочка польського короля Болеслава III Кривоустого. Майже одночасно половці напали на села Надросся, де були володіння Десятинної церкви у Києві, у 1173 р. вони тут уже постійно кочували, і тому цю орду називали «корсунською»[14].
Князь Мстислав мав у Надроссі свої давні володіння (ще з 1162 р. він був князем у Торчському й Каневі). Оскільки до Корсуня наближалася з півдня половецька орда, по якій потім вдарить брат Андрія Боголюбського Гліб Юрійович, подружжю довелося тікати і звідси. Через ворожу загрозу Агнеса відіслала свої коштовності (діадема, золота гривна, тобто шийна прикраса, барми та ін.) до Осетрова (Сахнівки), де на Дівочій Горі був княжий замок. Там їх і сховали в землі. Забрати коштовності вона не змогла, оскільки зрадили торки й захопили Осетрів. Після цього Мстислав оселився у Володимирі на Волині й помер у Володимирі-Волинському 19 серпня 1170 р., не встигнувши повернути собі Київське князівство. Агнеса не змогла приїхати до Надросся і також померла у Володимирі-Волинському 1182 р., залишивши по собі чотирьох синів від князя Мстислава: Романа, про якого ще йтиметься, Давида, Володимира і Мстислава. Скарб, що містив парадний убір княгині, довго пролежав у землі під Сахнівкою і був знайдений вже у XX ст.[15].
Про Корсунь певний час не згадується у літописах, але, без сумніву, він продовжував відігравати важливу роль, боронячи Київське князівство, що слабшало на очах, від ворожих нападів. Дуже потужним був удар половців 1187 р., після якого вони «стали... часто пустошити по Росі»[16]. Варто згадати, що це був час після тяжкої поразки новгород-сіверського князя Ігоря — героя перлини вітчизняної літератури «Слова о полку Ігоревім» — і що напади на міста понад Россю очолював сам хан Кончак (про нього Київський літопис пише дуже непривабливо: «окаянний, і безбожний, і треклятий»). Восени 1190 р. озвався і хан Тоглай, той, котрий насилу врятувався від Михалка Юрійовича у 1169 р. Об'єднавшись із ханом Кунтувдієм, вони стали чинити постійні напади на міста понад Россю[17].
Однак напади половців не лишалися безкарними. На р. Івлі їх розбив зі своїм військом князь богуславський, вишгородський, торчський і трипільський Ростислав Рюрикович, котрий жив у 1172—1218 рр.[18]. Половці не заспокоїлися, і хани Тоглай та Якуш взимку 1190/91 рр. знову збиралися вдарити на Русь-Україну десь у районі сучасної Сміли та, почувши, що проти них вийшов сам великий князь київський Святослав Всеволодович, повтікали, покинувши свої прапори й списи. Коли ж князь Святослав повернувся до Києва, то хан Кунтувдій з ордою переправився через Рось і пішов на місто Товаров на початку весни 1191 р. Але тут по половцях несподівано вдарив Гліб-Пахомій, князь канівський і білгородський, син великого князя київського Святослава, і дощенту погромив напасників. У 1192 р. князь Рюрик уклав мир із Кунтувдієм, а восени 1193 р. він і князь Святослав уклали мир із Тоглаєм і Якушем та іншими половецькими ханами, які заради цього приїхали до Канева. Однак цей мир не був тривалим, бо взимку 1193/94 рр. половці знову спустошували поселення «по узбережжі Росі» й розбили союзних русинам торків[19].
Під 1195 р. Київський літопис подає важливу інформацію, котра свідчить про зростання політичної ролі Корсуня, незважаючи на стан практично перманентної війни проти половців. Тоді великий князь київський Рюрик Ростиславович віддав своєму зятеві — знаменитому князю волинському Роману Великому, сину Мстислава Ізяславича та Агнеси, міста Торчський, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канів і присягнув не забирати їх назад[20]. Однак суздальський князь Всеволод Велике Гніздо впустив, кажучи словами Т. Г. Шевченка, «усобиць лютую змію». Влітку 1195 р. він став домагатися у Рюрика своєї частки в Русі-Україні, претендуючи якраз на той уділ, що недавно був даний Рюриком Романові. Боячись нападу із Суздаля на ослаблене Київське князівство, Рюрик мусив погодитися з вимогами Всеволода. Київський митрополит Никифор, розуміючи, що Рюрик змушений поступитися навальній силі, звільнив великого князя київського від присяги. Всеволод же, діставши уділ, продовжив політику роздмухування ворожнечі, передавши Торчський своєму зятеві — князю Ростиславу Рюриковичу, синові великого князя, а в інші міста, у т. ч. й Корсунь, відрядив своїх намісників (посадників). Такої образи Роман Великий не міг знести. По-перше, він запідозрив тут інтригу і з боку самого Рюрика, а по-друге, на відміну від Рюрика він не боявся Всеволода, бо його авторитет ріс як на дріжджах, а Волинське князівство ставало чільним в Україні, відтісняючи Київське, котре на очах занепадало. Пізніше (у 1202 р.) Роман об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, котрі охоплять собою значну частину України, і підкорив навіть Київ. Могутня Галицько-Волинська держава лише по трагічній смерті Романа у 1205 р. зупинить своє зростання. У Галицько-Волинському літописі, який продовжує собою Київський, є прекрасна похвала князеві Роману Великому (Роману-Борису Мстиславичу). Його літописець згадує як «вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих... Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха...»[21]. Пам'ять про Романа збереглася в Галичині аж до наших днів, наприклад, у дитячій грі «Воротар».
18
Там само. — С. 350. Ростислав Рюрикович, син великого князя київського Рюрика, був і сам певний час (1204—1205 рр.) великим князем київським, а також і князем лучинським, і князем галицьким.