Наступного дня (21 листопада) знову була рада, на котрій тільки читали привілеї, дані з сейму Війську Запорозькому. Була й третя рада наприкінці листопада. Там Голуховському довелося скласти печатку, яку передали Тетері. Тоді ж написали листи до Митецького, коменданта Переяслава, повідомляючи його про рішення рад у Корсуні, щоб Митецький вийшов з городів, не чекаючи походу проти себе. У листі містився також заклик не вірити Якиму Сомку. Написали листа й до самого Сомка, вимагаючи припинити промосковську діяльність. Також були надіслані листи до Києва, до князя Борятинського, а універсали — до всіх задніпрянських полковників, щоб вони вважали Сомченка зрадником і не слухали його універсалів.
На цій же раді обговорювалося питання про те, як вигнати московські гарнізони з міст. Ухвалили виступити під Переяслав Прилуцькому, Полтавському й Миргородському полкам, частково й Чигиринському та Канівському, порадили вигнати московські гарнізони з Ніжина та Чернігова, у зв'язку з чим туди були надіслані відповідні листи. Просили й. м. пана воєводу, щоб він поклопотався у коронного маршалка, щоб той одночасно скерував орду за Дніпро під Переяслав і щоб послав також з 20 хоругв польської кавалерії.
Також впросили й Носача, щоб він їхав до й. м. пана маршалка для розквартирування війська, і дали йому інструкцію, щоб він добився звільнення самого корсунського шляху, бо гетьмани, артилерія і вся найголовніша старшина вже на цьому шляху; скрізь дозволили стацій і взагалі дозволили, щоб і козаки, котрі не були у таборі під Слободищами, видали хліб жовнірам. Доручили йому також, щоб він поскаржився на орду, бо ординці палять, стинають і взагалі діють вороже. Носач виконав це прохання. Так щасливо й добре закінчилася рада[206]. Пізніше про цю раду згадував і Тетеря (у своєму листі до короля від 18.08.1660 р. з Чигирина). Він підкреслював, що взявся виконувати обов'язки писаря лише з необхідності, щоб привести до ладу Військо Запорозьке й зупинити повстання на лівобічній Україні. Він запевняв у своїй щирій службі короля і у тому, що веде «до щастя Україну (Ukraine), мою милу вітчизну», і повідомляв про відрядження нового посольства до Варшави, яке очолює колишній генеральний писар Семен Голуховський[207].
Було вирішено підтримати Слободищенський трактат, і всі присутні на раді присягли на вірність Яну-Казимиру[208]. Присягу гетьмана повезли до Варшави корсунський полковник Гуляницький, генеральний суддя Іван Креховецький та ін.[209]. Очевидно, одним із результатів цього посольства було підтвердження 28.07.1661 р. у Варшаві «фундушу» на заснування Пустинно-гірського Різдвобогородицького монастиря, який постав у милі від Корсуня «на нерадковському острові на Смичкові» (тут під островом слід мати на увазі ділянку землі)[210].
Але варто зазначити, що присягу складали тільки ті, хто був на цей час у Корсуні. Проте не всі з тих, які зосталися, хотіли цієї присяги, вибравши для себе з двох бід меншу — не Варшаву, а Москву. Цю групу козацької старшини очолив переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького по матері (Ганні Сомко-Хмельницькій). За Сомком потяглася частина Лівобережної України, у той час як Правобережжя тоді стояло за Слободищенський трактат. Україна розкололась на дві ворогуючі частини, і лінія фронту між ними найчастіше пролягала по Дніпру, причому центрами протидіяння стали міста Переяслав та Канів. Пригасле було полум'я громадянської війни вибухнуло з новою силою. Україна все більше сповзала до Руїни — руїни Української держави, руїни політичного, економічного й культурного життя, яка особливо тяжко далася взнаки Правобережжю, території давніх і славних козацьких полків, у тому числі й Корсунського.
Землю України нищили насамперед її сусіди: Москва, Річ Посполита, Османська імперія з її васалами (Кримським ханством та ногайськими ордами). У самій Україні народ розколовся на різні політичні угруповання, кожне з яких мало свій погляд на зовнішньополітичну орієнтацію, і тому, воюючи разом з арміями ворогуючих держав, вони воювали між собою. Додайте до цього зміни орієнтацій, коливання в той чи той бік чільних представників старшини, і картина Руїни буде повного. До того ж союзники козацьких угруповань нерідко були «союзниками» в лапках. Так, коли Юрій Хмельницький навербував собі на допомогу татар і йому не вистачило грошей, щоб з ними розплатитися, то він віддав їм борг «натурою»: орда забрала в ясир 12 тисяч душ у районі Корсуня та Канева[211]. І у 1661 р. Юрій Хмельницький запрошував на поміч ординців. Як писав відомий польський політичний і культурний діяч Ян Анджей Морштин у своєму листі від 24.08.1661 р., хан Мухамед-Ґірей IV намірявся стати з ордою за 10 днів «під Корсунем» і чекати там 40 днів на прихід польських союзників[212].
Незважаючи на Слободищенський трактат, польські жовніри, що стояли на Правобережжі, завдавали «незносні кривди... козакам... по містах, а саме в Сахнові [Сахнівка. — Ю. М., С. С.], Стеблеві, Богуславі, Синиці та по інших містах. Чинять виписи, щоб взяти провіант.., відбирають ключі від комор і скринь. Самі ж козаки, покинувши через [ці] великі кривди жінок і дітей, і, взявши зброю, втікають по кількадесят з містечок, невідомо куди»[213]. Проти пропольської політики Юрія Хмельницького виступив його дядько, переяславський полковник Яків Сомко, якого підтримали Переяславський та Канівський полки. Це призвело до нового розколу українського народу на різні політичні угруповання, які часто воювали між собою. До того ж гетьмана почали залишати козаки, які в Корсуні та інших містах «великі образи робили»[214].
Навесні 1662 р. у Козельці, місті Київського полку, лівобічні полки обрали своїм гетьманом (поки що наказним) Якима Сомка. Це посилило розмежування Української держави — Гетьманщини — на Правобережну й Лівобережну. Не припинялася російсько-польська війна, не припинялись і міжусобиці в Україні. Послабленням України прагнуть скористатися її вороги. Панівні кола Речі Посполитої займають все жорсткішу позицію щодо Правобережної Гетьманщини, а Юрій Хмельницький своєю безпорадністю ще більше погіршував ситуацію. Зростало невдоволення й проти цього гетьмана, і на Корсунській раді на початку 1663 р. Хмельницький мусив скласти булаву. На його місце козаки обрали Павла Тетерю, котрий був за часів Богдана Хмельницького переяславським полковником, а потім генеральним писарем, одним із провідних дипломатів Гетьманщини. Тетеря до того ж був одружений з дочкою Богдана Хмельницького, удовою Данила Виговського — Катериною, що посилило його позиції серед старшини. Як писав Чернігівський літопис: «Хмелницкий постригся в чернці в монастиру Корсунском; стригл єго Діонісій Балабан, митрополит Киевский, а игуменом на тот час в Корсунскому монастиру бил Феодосий Углицкий»[215]. Дещо пізніше Юрій Хмельницький дістав сан архімандрита[216]. Павло Тетеря чи не перший зі своїх універсалів у чині гетьмана видав саме в Корсуні 12(2).02.1663 р. Ним він підтверджував права Канівського монастиря на ряд маєтностей. 13(3).04. і 20(10). 1663 р. він видав там же оборонні універсали Пустинно-Микільському у Києві та Пустинно-Микільському Медведівському монастирям[217].
208
Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. — К., 1848.— Т. 4.— С. 39.
211
Про це пише відомий польський дослідник Антоній Ролле у ненадрукованому творі «Князь Сарматії» // Центральна наукова бібліотека НАН України у Києві (далі — ЦНБ).