Але повстання у польському тилу не припинялися. Головні королівські сили після невдалого походу Яна-Казимира проти Лівобічної Гетьманщини наприкінці 1663-го початку 1664 рр. були змушені повертатися до Польщі. В Україні лишили тільки частину кварцяного війська під командуванням Стефана Чарнецького, яка мала придушити повстання, що вибухнуло у лютому-березні 1664 р. на Брацлавщині, і надати допомогу гетьманові Павлу Тетері, який тоді притримувався пропольської орієнтації. Оскільки на допомогу повстанцям поспішив лівобічний гетьман Іван Брюховецький, а також кошовий отаман Сірко, то Чарнецький спочатку спробував розбити їх під Каневом. Потім він разом із ординцями відступив з-під Канева до Стеблева і став у ньому як мінімум 23.06.1664 р. Тетеря, очевидно, зупинився у Білій Церкві. Потім Чарнецький поставив свою піхоту в чотирьох містах: Білій Церкві, Корсуні, Паволочі та Чигирині, а невеликі гарнізони ще у деяких містах. Між тим, повстання поширювалось, і Чарнецький не знайшов, на жаль, нічого кращого, як спробувати придушити його у найжорстокіший спосіб. Але така недалекоглядна політика дала зворотний ефект, про що свідчить повстання у Лисянці та ряді інших міст Правобережної України. Повстанці підібрались уже до Стеблева, пильнуючи за польським військом, що стояло під містом, вели проти нього партизанську війну, нападали на роз'їзди, обози тощо. Чарнецький, польський полковник Себастіян Маховський і Тетеря мусили все частіше виходити зі Стеблева для каральних акцій, зокрема, варто вказати на бої військ Маховського з козаками Івана Сірка, що сталися близько 10 липня. Між тим, приклад Лисянки став поштовхом для Стеблева, якому наче кістка в горлі були постої в місті та його околицях польсько-татарсько-ногайських військ. Скориставшись тим, що Чарнецький вирушив у каральний похід, зі Стеблева відрядили довірених осіб до Брюховецького з проханням про допомогу, але між 1—8.07.1664 р. ті були схоплені татарами. Виявивши змову, карателі напали на Стеблів, жителів забрали у полон, а малих дітей та старих людей, не придатних до праці, вбили («немовляток потоптали кінськими копитами»), а Стеблів дощенту спалили. Згідно з хронікою Веспасіяна Коховського, у штурмі Стеблева брали участь польські загони. Чарнецький начебто зупинив свої війська біля міських брам, щоб не допустити загибелі місцевих жителів, і віддав стеблівців у ясир. Вночі ногайці випередили кримських татар і забрали полонених собі. Потім Чарнецький пішов на Ставища і взяв їх у тривалу облогу, а під Корсунем лишив понад десять кінних хоругов під командуванням Ліплянського, ротмістра татарської хоругви, який діяв тут у липні-серпні 1664 р. Не вдаючись до детальної розповіді, зазначимо, що Чарнецькому, попри його криваві каральні акції, не вдалося взяти ситуацію під контроль. Він, уже як польний гетьман коронний, відступив до Польщі й на зворотному шляху помер під Буськом на початку 1665 р. Почався відступ з Корсуня польського гарнізону. 24 лютого 1665 р. Ян Дененкор (?) писав про це з Корсуня до грабовецького старости, згадуючи, що вже завернув понад 10 возів, які йшли геть з міста. Він просив про допомогу, щоб не потрапити з гарнізоном «у велику руїну». Автор листа писав щодо провіанту, посланого до Корсуня київським воєводою, бо у самому Корсуні не можна нічого взяти, бо тут «вже суцільні пустки. Ті, хто заможніші, вже геть роз'їхалися»[225]. Сам Тетеря мусив тікати до Польщі, й на Правобічній Гетьманщині невдовзі булава перейшла до рук Петра Дорошенка...
Анонімна Віршована хроніка (1682 р.) подає дещо іншу картину стеблівської трагедії. Спочатку її автор коротко згадує про бої між польськими військами Маховського і козаками Сірка, потім зупиняється на інших сюжетах, говорить про відступ королівського війська, в т. ч. й великого гетьмана коронного Станіслава «Ревери» Потоцького, на Західну Україну і до Польщі. Врешті він звертається до Корсуня й Стеблева, підкреслює, що Чарнецький був милостивим до цих міст, але стеблівська старшина не хотіла цим задовольнятися й послала свого гінця до татар, щоб спільно вдарити на польський гарнізон. Гінця перехопили, знайшли у його взутті таємний лист, і це послужило приводом до такого розгрому міста, що й сам Чарнецький начебто шкодував про це. Незнаний автор Віршованої хроніки оцінює людські втрати у 15 тис., що для того часу є значною демографічною катастрофою. Цікавою є також згадка про спробу викупу невільників з боку київського митрополита, але ординці не погодилися віддати ясир і за 30 тис. злотих і відігнали його до Криму. Тут є якась плутанина. Річ у тім, що митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський уже сидів у мальборській в'язниці й навряд чи міг чимось допомогти нещасним невільникам. Можливо, тут йдеться про перемиського єпископа Антонія Винницького, якого вважала київським митрополитом частина духовенства і мирян, але він тоді був досить далеко від Стеблева і навряд чи міг оперативно відреагувати. Третій варіант — це хтось із єпископів або архімандритів Лівобережної України[226]. Додамо, що під час цих подій було знищено кам'яну церкву, розташовану у стеблівському замку (під час облоги міста польськими військами її було зруйновано внаслідок вибуху порохового складу)[227].
У всякому разі, свідчення Віршованої хроніки проливають додаткове світло на масштаби і хід трагедії, що завдала потужного удару по старовинному козацькому місту, після якої воно не відродило своє значення і до сьогодні...
Тим часом Брюховецький розпочав контрнаступ і вибив Чарнецького з Корсуня та Лисянки, відтіснив противника до Умані. Хоча польський полководець залишив у Корсуні 500 осіб піхоти, 7 хоругов кінноти й кількасот драгунів[228], однак це не змінило загальної ситуації.
Корсунський полк на чолі зі славнозвісним іще за часів правління Богдана Хмельницького полковником Семеном Височаном став у Капустиній Долині й розпочав мирні переговори. 26 липня 1664 р. Корсунський полк перейшов на бік Брюховецького і склав присягу цареві Олексію І, яку прийняв київський полковник Василь Дворецький[229], відомий своїми промосковськими поглядами. Однак перемогу було ще рано святкувати. І хоча влітку 1664 р. вистояло перед Чарнецьким блоковане Ставище (саме там його було тяжко поранено в обличчя стрілою), хоча кошовий отаман Іван Сірко й московський полковник Косагов розбили орду під Городищем, однак вже 11 серпня стався перелом. Чарнецький розбив на шляху з Драбівки до Корсуня московського воєводу Косагова і трьох лівобічних полковників. У цій битві відзначилися козаки Корсунського полку.
Козаки Брюховецького відступили на Драбівку, а звідти — на Канів, де й засіли у тривалій обороні. Поляки й ординці завершували придушення виступів правобережних козаків проти Речі Посполитої. У розпал каральних операцій помер на шляху до Варшави Чарнецький. Далася взнаки рана в обличчя. Його смерть посилила анархію на Правобережжі. Тетеря знову спробував заступитися за козаків, цього разу вже перед новим регіментарем коронних військ М. Замойським. Зберігся, зокрема, його лист, писаний 30 березня 1665 р. з Брацлава. Гетьман скаржився на незносні кривди, чинені козакам Корсунського й Чигиринського полків «від неласкавого рицарства», тобто від коронних військ[230], однак ці листи залишилися гласом вопіющого в пустелі. Польський дипломат, який побував в Україні й звітував про свою подорож у Варшаві королеві Яну-Казимиру 29 квітня 1665 р., зазначив: «нема способу, як забезпечити (Корсунь), бо і староство є чужим... нема близько нічого, звідки міг би додати своїм провіанту... Дуже скаржаться, що минулого року потоптано збіжжя, їм не допускали збирати (врожай) з поля.., інших змучено, обтяжено аукціями по 12 000 (злотих) і т. д., через що дійшло до втеч, потім до запустіння сіл і міст, а потім і до того, що важко було дістати хліба на провіантування фортець і жовнірів. Запевняють, що боєприпасів і пороху мають достатньо всі три фортеці [Чигирин, Біла Церква, Корсунь. — Ю. М., С. С.]; однак варто цього додати з огляду на постійні потреби. Особливо скаржаться на нестачу куль і свинцю...». Далі повідомлялось, що первісний план розміщення військ Речі Посполитої у цьому регіоні був зірваний внаслідок взяття дейнеками [тут слід розуміти війська з лівобічної України. — Ю. М., С. С.] Корсуня (кінним хоругвам тоді було наказано збиратися в Синяві), але навіть після відступу дейнеків колишній наказ уже неможливо було виконати. Якби не «корсунська фортеця.., певно Корсунь був би дейнецький». Але це місто дуже важко забезпечити провіантом і його рятує нині тільки Стахурський (білоцерківський комендант), який послав 700 осьмачок (хліба) перед приходом пана воєводи за регіментарства колишнього регіментаря. «Самі корсунці по той бік (?) Дубна і Піддубна (Podubnia) закликають дейнеків з Канева»[231].
225
Мицик Ю. А. Документи XVII ст. про Корсунь // КЧ. — Корсунь-Шевченківський, 1997. — № 5. — С. 15.
231
Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соедииенных с ней владений (от 1387 до 1710 года). — Вильно, 1858. — Ч. І. — С. 135,138,139.