Користуючись анархією на Правобережжі, татари почали щоденно промишляти під містами Надросся. Вони «чотири волості Корсунського повіту випалили і висікли та в полон взяли»[232]. Торгувати в палаючому краю стало надто небезпечно. Через це в Корсуні стало «голодно, хліб і сіль куплялися найдорожчою ціною»[233]. Саме полкове місто зазнало відчутних руйнувань і спустошень. Через каральні акції та свавілля польських військ деякі правобічні полковники почали схилятися до Брюховецького. Так, корсунський полковник Семен Височан, який через руйнування Корсуня жив тоді в Лисянці, ще у січні 1665 р. вирішив перейти на бік Москви. Однак, бачачи зневажливе ставлення до нього з боку московських воєвод, передумав, і за це розлючені козаки промосковської орієнтації у 1666 р. кинули його до в'язниці[234]. Після ув'язнення Височана частина корсунських козаків «зі всім своїм майном і сім'ями... пішли на житло до Шишона [Шишаків. — ? — Ю. М., С. С.] під Єреск» [Яреськи. — Ю. М., С. С.], що в Переяславському полку. А тих, хто залишився в Лисянці, пограбували татари[235]. Цим актом було започатковане масове переселення корсунців на Лівобережжя, що з кожним роком набирало все більших масштабів, прискорюючи занепад Корсунського полку. Переселенню корсунців на Лівобережжя в українській історіографії приділено мало уваги, незважаючи на те, що це було важливою складовою великого переселення населення Правобережжя у 60—70-х рр. XVII ст. в Лівобережну Україну. Між тим, Річ Посполита зміцнювала свої сили в районі Білої Церкви та Корсуня. У середині березня сюди прибуває Станіслав Яблоновський, який очолив командування групою війська у 70 хоругов кінноти, замінивши малопопулярного Марціна Замойського[236].
Виконуючи наказ лівобережного гетьмана І. Брюховецького, лубенський полковник Григорій Гамалія вчинив рейд із Канева на Корсунь. У ніч на 14 квітня за годину до світанку Гамалія разом із московським ротмістром Жемчужниковим вдарили по сонному місту, де стояв 2-тисячний польсько-український гарнізон. Лівобережці захопили Корсунь, вбивши 700 душ, переважно місцевих козаків. Було взято у полон наказного гетьмана Тетері Тимоша Носача, генерального суддю Івана Креховецького і колишнього корсунського полковника Якова Урізка. Їх було ув'язнено і відряджено до Брюховецького, який передав їх до Москви. З ув'язненими передали й корсунські полкові прапори та бубни. Не було захоплено лише корсунського замку, де укрилося до тисячі вояків, переважно поляків та німців.
Варто підкреслити, що корсунська фортеця була відбудована у 1664 р. Яном Сапігою (власником Корсуня тоді був Самуїл Лещинський, обозний коронний і староста луцький), і на той час вона залишалась першокласним укріпленням, що височіло на лівому боці Росі. Її оточував квадратний вал із чотирма бастіонами і глибокий рів; на валу стояв дубовий частокіл. У центрі укріплення стояв будинок командувача гарнізону з кількома будівлями (кухня, пекарня, стайні, казарми тощо)[237]. Розлючені козаки Брюховецького, які не змогли взяти замок, підпалили католицький костьол, а від нього запалало все місто. Після цього корсунців насильно погнали до Канева.[238]. Польські війська не могли протидіяти лівобічним гетьманцям через бунти у власному середовищі (якраз під час маршу на Корсунь). 38 коронних хоругов рушило тоді на Погребище, де створили опозиційну конфедерацію.
У квітні чи травні 1665 р. гетьман Тетеря, після того як його військо вщент розбив брацлавський полковник Дрозденко, переконався, що майже ніхто в Україні його не підтримує, забрав булаву й інші гетьманські клейноди, архів, майно, козацькі гармати й амуніцію, частину скарбу й подався до Польщі. Там він зазнав, як не дивно, поневірянь, тяжко хворів, врешті емігрував до Молдавії і звернув свої погляди до Османської імперії. В Андріанополі (Едірне) він зустрівся з султаном Мухамедом IV та великим візиром Мехмедом Кепрюлю й закликав до походу проти Речі Посполитої. На знак згоди султан дав йому свій санджак. Наляканий можливістю турецько-українського союзу уряд Речі Посполитої послав до Тетері своїх агентів-убивць, котрі й отруїли гетьмана-емігранта у квітні 1671 р.[239].
Після втечі Тетері на Правобережній Гетьманщині розгорнулася боротьба за булаву між кількома претендентами. Спочатку фортуна схилялася на бік Степана Опари — сотника Медведівської сотні Чигиринського полку, який дістав підтримку деяких ногайських орд. У червні 1665 р. він уже проголосив себе гетьманом, а 19 липня того ж року побував у Корсуні. У вересні до нього у Корсунь підійшла тисяча ногайців з Білгородської орди, а пізніше — кілька мурз Кримського ханства, котрі мали, за деякими даними, аж 40 тисяч кінноти, хоч це, очевидно, явне перебільшення. Побачивши, що Опара не має підтримки українців, татари заарештували його й видали польському гетьману коронному Станіславу Яблоновському, а той звелів розстріляти Опару. Корсунь же лишився в козацьких руках, ним заволодів черкаський полковник Петро Дорошенко, якого Тарас Шевченко назве потім «останнім козаком» та «сонцем Руїни». Загибель Опари відкрила йому шлях до булави.
П. Дорошенко народився в Чигирині й був онуком того самого Михайла Дорошенка, гетьмана Війська Запорозького, котрий прославився походом на Крим 1628 р. і на Москву в роки «Смути». Батько Петра — Дорофій, був козацьким полковником. У часи Національно-визвольної війни Петро Дорошенко був уже прилуцьким полковником і належав до наймолодшої генерації сподвижників Богдана Хмельницького.
10 жовтня 1665 р. на козацькій раді в Чигирині Петра Дорошенка обрали гетьманом, що було пізніше (січень 1666 р.) підтверджено рішенням загальної козацької ради. Ставши гетьманом, Дорошенко зміцнив свою владу, розбивши брацлавського полковника Дрозденка. Брацлав було захоплено, а Дрозденка взяли в полон і розстріляли. У цей час у Корсуні вже стояв гарнізон Речі Посполитої на чолі з німецьким майором Темфіном (250 піхотинців), але будучи «голими й голодними», ці вояки тікали з міста[240]. Через деякий час Дорошенко встановив свій контроль над містом.
Наприкінці лютого 1666 р. Дорошенко зібрав нову раду. На ній було вирішено «вигнати всіх ляхів з України до Польщі», вступити в союз із Кримським ханством і об'єднати всю Україну під булавою правобережного гетьмана. З цього часу почалися переговори з кримським ханом про воєнний союз та з Османською імперією — про політичний протекторат. Але Дорошенко не відразу розірвав стосунки з Польщею. 8 травня до Варшави прибули військовий писар Іван Чекаловський та полковники: корсунський Гнат Улановський, брацлавський Михайло Зеленський та чигиринський Прокіп Бережецький. Вони привезли політичні вимоги від Дорошенка. Але сейм 14 травня відкинув їх, а король Ян-Казимир відбувся лише обіцянками. Проте, незважаючи на невдачу цього посольства, правобережний гетьман, на прохання коронного хорунжого Андрія Полоцького, у липні скерував проти Брюховецького свої полки, у т. ч. й Корсунський[241].
236