Перехід під протекторат Османської імперії не викликав захоплення в народу. Вороги Дорошенка почали поширювати чутки, що він нібито «запродав Україну в турецьке ярмо». У червні п'ять правобережних полків, серед яких був і Корсунський, відпали від Дорошенка й піддалися гетьману Суховію. Вони разом із татарами взяли в облогу Дорошенка в с. Конончі (нині село Канівського району) над р. Россю. Але через втручання османського посла татари залишили Суховія й проголосили гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка, котрому присягнув і Корсунський полк. 2 вересня 1670 р. в Острозі Ханенко підписав договір з польським урядом, за яким Правобережжя визнавало владу Польщі й лише козацький стан отримував певну автономію. Резиденція гетьмана мала бути поперемінно то в Корсуні, то в Каневі. У цих містах мусили стояти польські гарнізони нібито для кращої оборони від татар[249].
На початку березня 1671 р. в Корсуні зібралася козацька рада (московський агент Костянтин Христофоров, що повертався зі Стамбула з грецькими купцями, чув про раду в Корсуні від грецького купця Мануїла. Отже і в цей період Корсунь залишався центром торгівлі, навіть міжнародної), котра висловила повну довіру Дорошенкові та підтвердила його гетьманство на обох берегах Дніпра. Крім іншого, з ради було послано протест проти дій М. Ханенка та запорожців у зв'язку з острозькими домовленостями. 4.03(22.02).1671 р. з ради було послано листа до низових козаків із закликом підтримувати не Ханенка, а Дорошенка, бо Острозькі домовленості не поліпшили суттєво становище Гетьманщини й козаків порівняно з періодом до 1648 р.: «Ляхи над нами старшиною бували, а кого хотіли, хоча б і найліпшого товариша, за найменшим приводом, ганебною смертю зі світу зганяли і ні в чому, як треба, не давали волі, а особливо віру нашу староруську понижували і церквам Божим вольності не даючи, скрізь по українських містах розширювали свої костели і взагалі з усіх мір тяжким ярмом підданства обкладали наш український народ. А якщо до війни було добре, то ніколи не треба було Війську Запорозькому з ними воювати. Тепер же, понад двадцять років воюючи і у багатьох битвах проливаючи чимало крові і кладучи свої голови, чи не сором би було нам цими недосконалими вольностями задовольнитися?» Тут же згадувалося, що «з цього ж міста Корсуня ми всі писали до короля» про кращі умови порозуміння і якщо на це король не пристане, тоді «скільки нам вистачить розуму і сил, будемо старатися й промишляти при Божій помочі, щоб утримати в цілості наші вольності»[250]. Присутні на раді старшини та представники рядових козаків усіх правобережних полків і Переяславського полку з Лівобережжя, а також із Запорожжя постановили не пускати в Україну польську шляхту.
11 (1).03.1671 р. Дорошенко, перебуваючи у таборі на Бутені, видав універсал, яким для зміцнення нового монастиря в Мошнах (Мошногорського) дарував млин Квіт на р. Росі в Стеблеві. Підкреслювалося, що цей універсал особливо стосується стеблівських жителів і гетьманського резидента (намісника) у Стеблеві[251].
Тим часом розгорялася нова війна з поляками. Весь 1671 р. пройшов у дрібних сутичках, і лише наприкінці року Ян Собеський захопив Поділля. У жовтні Дорошенко, якого тіснили поляки, з козаками й татарами розташувався в Корсуні й почав укріплювати місто[252]. Тоді ж під місто, за дещо перебільшеними даними, прийшло 40 тисяч татар. Сам гетьман і його брат Григорій стали в Лисянці. Майже весь листопад військо Дорошенка простояло в Корсуні та Лисянці, бо мобілізація козаків йшла повільно. Тому 26 листопада гетьман дав універсал з Чигирина, закликаючи корсунського, кальницького, черкаського і чигиринського полковників прискорити збір козаків. У цей час татари почали брати ясир, тому Корсунь, Канів і Богуслав зачинились і не хотіли пускати цих ненадійних союзників. Активізувалось переселення на Лівобережжя. У грудні від татар було очищено майже всю Україну, крім Чигирина, та в українських містах і містечках, у т. ч. у Корсуні й Стеблеві, на зимовий постій стало військо коронне. Проте вже у січні 1672 р. в Корсуні знову стояли татари. 17(7).02.1672 р. Дорошенко видав універсал про надання монастиреві в Лисянці с. Смольчиці (у Лисянському ключі) й доводив це повідомлення насамперед до корсунського полковника та лисянського сотника[253].
На початку весни 1672 р. в Україну прийшов сам султан Мухамед IV з 200-тисячною армією. Але ця допомога ще більше відвернула населення від Дорошенка. Через безчинства татар, як повідомив у своєму листі від 9 березня 1672 р. комендант Білої Церкви Льобель, було вбито корсунського полковника Ганібала (?), паволоцького полковника Гамеку (?) та корсунського писаря[254]. Ганібал, можливо, був наказним полковником. Це ім'я не фігурує в літописах і джерелах, за винятком названої праці.
У липні Дорошенко розгромив під Четвертинівкою шеститисячний корпус Лутецького і козаків Ханенка, а на початку серпня разом із турками взяв Кам'янець-Подільський. У результаті цього 28 жовтня 1672 р. Річ Посполита й Османська імперія уклали Бучацький мирний договір, за яким Поділля ставало турецькою провінцією, а Козацька Україна, як держава, перейшла під протекторат Османської імперії. Дорошенко проголосив закінчення війни з Польщею, і всі міста Правобережжя визнали його владу. Але сили гетьмана були виснажені. Були зруйновані Київщина й Брацлавщина. Серед населення поширювались чутки про знущання турків над християнами. Вони підбурювали народ проти Дорошенка, вважаючи його головним винуватцем розрухи. Тепер популярність почав набувати Я. Собеський, який всіма силами рятував свою Батьківщину. Дорошенко й сам виявляв незадоволення турецькою протекцією. Наприкінці грудня на раді в Чигирині вирішувалось питання доцільності османського протекторату. Та вона ухвалила не відступати від султана, бо «нікуди діватися».
У березні 1672 р. на Лівобережжі замість Д. Многогрішного Москва поставила гетьманом військового суддю Івана Самойловича. Скинутий гетьман, якого звинуватили у зносинах із Дорошенком і в намірі стати під турецьку протекцію, був відряджений до Москви, де його піддали жорстоким тортурам, і засуджений до страти, котру замінили довічним засланням до Сибіру. Там він, зокрема, відзначився у боротьбі з китайськими бандитами (хунхузами), брав участь у дипломатичних переговорах, які завершилися укладенням першого в історії російсько-китайського договору (Нерчинський договір 1689 р.). Через деякий час Многогрішний пішов у ченці й помер в одному з сибірських монастирів 1702 (?) р.
Новообраний лівобічний гетьман І. Самойлович 17 червня 1672 р. уклав у Козацькій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська область) з Москвою «10 статей». Вони доповнювали «Глухівські статті» 1669 р. і значно обмежували права гетьманського уряду. Сподіваючись на підтримку Москви, І. Самойлович вирішив об'єднати Україну «під своїм регіментом». Назрівала нова війна. Лівобережні полки й московські війська зосередились біля Дніпра, з заходу загрожували поляки. Дорошенко зайнявся укріпленням сторожі на правому боці Дніпра, враховуючи польську загрозу. 23(13) грудня 1672 (?) р. він видав універсал, наказуючи козакам Білоцерківського та Паволоцького полків разом із сім'ями перебратися до Корсуня, куди і сам обіцяв підійти з військами[255].
250
Національна Бібліотека у Варшаві. — Відділ мікрофільмів. — № 2227. — С. 12. Цей список зберігається в бібліотеці Баворовських за № 255. Інший список зберігається у Бібліотеці Чарторийських. — Відділ рукописів. —№ 844. Див. також: